Допитливий читач, який навчався у совєтській школі має знати хто такий Микола Гастелло. Допитливий читач більш молодшого віку про Гастелло нічого не знає. Але мало хто навіть з читачів першої групи знають обставини, що були виявлені дослідниками в наш час. Тому короткий екскурс в історію роботи совєтських пропагандистів.

Командир ескадрильї капітан Микола Францевич Гастелло був відважним і вмілим воїном. Пройшов Халхин-Гол, Фінську, у перші дні нападу Німеччини з землі з кулемета збив німецький літак, а 26 червня 1941-го його літак був збитий і можливо здійснив вогняний таран колони німецької техніки. У жахливих умовах тотального відступу та масової здачі в полон совєтська пропаганда потребувала героїв. А тут мужній вчинок воїна та ще й мати росіянка, батько білорус і екіпаж літака інтернаціональний. Тож Совінформбюро, газета «Правда» і звання Героя Радянського Союзу зробили свою справу – ідеологічний міф прижився надовго в назвах вулиць і площ. Не підкосило цей міф те, що при перепохованні було встановлено приналежність останків іншому екіпажу літака: капітана Олександра Маслова, який вилетів одночасно з літаком Гастелло. А згодом в нагородному листі Гастелло виявили аерофотознімок місця падіння літака старшого лейтенанта Ісаака Пресайзена. Довгий час члени екіпажів Маслова і Пресайзена вважалися зниклими безвісті, а в ті часи з родичами таких людей поводилися жорстоко: після війни забирали хлібні карточки і лишали виплат за воїна. Лише у 1991 році Пресайзена посмертно нагородили орденом Вітчизняної війни першого ступеню. Але за рускіми мірками єврей та ще й з Хмельницька не вартий звання Героя – вважають, що повторив подвиг Гастелло. Ймовірність здійснення Гастелло вогняного тарану є сумнівним ще й тому, що селяни бачили парашутиста. Не є сумнівним лише ставлення німців до пілота, що їх атакував – смерть.

Тепер щодо Зазулінського. Деякі мешканці Андрушівки і Старої Котельні можуть знати хто це такий, але і їм варто прочитати подальший текст.

Батальйонний комісар 686 штурмового авіаполку Ісак Пинхосович Зазулінський народився у 1906 році і пропав безвісти 28.08.1942 року в районі Сталінграда. Про це інформують сайти Національного музею історії України у Другій світовій війні і ЦАМО (центральний архів міністерства оборони рф). Відмінностей між даними двох архівів нема. Є відмінності між архівними даними і меморіальної дошки на одному з будинків по вулиці Зазулінського у Старій Котельні де викарбовано: «загинув у вогняному тарані під Сталінградом 26.VIII.1942». Розбіжність у датах ігноруємо бо виникають складніші несумісні обставини: якщо «загинув у вогняному тарані» то чому в архівах зазначено «пропав безвісти»? У випадку з Гастелло так не було: ЦАМО однозначно зазначає «Дата смерти: 26.06.1941». Зазулінського подали на нагородження орденом Вітчизняної війни 2 ступеня 16.11.42 за здійснення подвигу 18.08.1942. Отже, здійснив подвиг і через десять днів зник безвісти. Тож ніякого вогняного тарану не було. Не вносить ясність і наявний в Національному музеї України у Другій Світовій війні документ під назвою «Список №4» де Зазулінський значиться в колонці «Фамилия, имя и отчество погибщего или пропавшего без вести». Туману додає і та обставина, що цей документ з переліком осіб, які отримують пенсію за воїна носить позначку «секретно».

Як бачимо в Гастелло і Зазулінського є спільне – це те, що ці воїни мужньо воювали і загинули, але стали жертвами комуністичної пропаганди, яка не дуже вміло приписала їм сумнівне здійснення вогняного тарану. Таж комуністична пропаганда зініціювала появу у місті Андрушівка вулиць імені Гастелло і Зазулінського. Та невблаганний хід історії вніс свої корективи в суспільне життя Андрушівки – згідно закону «Про декомунізацію» вулицю імені Гастелло перейминували. А от вулицю Зазулінського залишили. Чому? Давайте розберемося.

І почнемо з того, що розберемося чому власне вулиці Бердичівська дали назву Зазулінського. Щоб вшанувати пам'ять видатного земляка з числа воїнів Другої світової потрібно його мати. Андрушівка не спромоглася виставити воїна, який би став Героєм Радянського Союзу або кавалером 3-х орденів Слави. Є Герої Радянського Союзу уродженці Іванкова, Івниці, Глинівців, Старої Котельні, кавалери 3-х орденів Слави уродженці Гардишівки, Малих Мошківець, Волиці, Нехворощ. Є серед них і льотчики. Тож вибір для  назви вулиці на честь прославленого воїна був, але для вшанування обрали воїна удостоєного нагородою не самого високого рангу, але із званням батальйонний комісар. Щоб зрозуміти чому так трапилося потрібно орієнтуватися в реаліях сересер.

Військові категорично негативно ставилися до існування інституту комісарів у війську і періодично намагалися позбутися зовсім або частково нейтралізувати негативний вплив на армію цієї структури. 9 жовтня 1942 року інститут комісарів востаннє реорганізували в інститут замполітів. Це прибрало військово-організаційний контроль, але залишило партійний і каральний контроль над командиром частини і всім особовим складом. Маршал Жуков називав політпрацівників шпигунами. Частина політпрацівників була переведена на командні посади, частина у контррозвідку, а ті що залишилися остаточно виокремилися в клан з наглядово-каральними функціями.

Цей текст є тематичним продовженням попереднього тексту «Йшов 11-й рік війни. Андрушівка. Вулиця комісара проти вулиці Українських Героїв». Тому втомлювати допитливого читача повторенням наведених там цитат не буду, а переповім військову бувальщину періоду Другої світової розказану дисиденту, депутату ВР першого скликання Олесю Шевченку його батьком, який був командиром артилерійського підрозділу.

Викликає особіст і каже: «Уже маю трьох чоловік для штрафної роти. Потрібен ще один. Напиши на свого заступника». Кажу йому: «Так він не панікер, геройськи воює, неправильних розмов не веде …». Особіст перебив: «Сьогодні п'ятниця. Якщо в понеділок не принесеш донесення на заступника то принесуть на тебе. Вільний. Іди». Батько Олеся розповів про цю розмову своєму заступнику і сталося диво – особіст не дожив до понеділка геройськи загинувши за Сталіна. Повезло дядькам.

Комісарам\замполітам, у яких не було совісті, ніщо не заважало з допомогою підлеглих їм особістів і через парторганізації шантажувати повністю залежних командирів поданням на нагороди для себе або своїх колег. Хтось сумнівається?

Чи хтось вважає, що батальйонний комісар – це дрібнота? Ось вам фото на якому  батальйонний комісар Боровенський веде переговори з німецькими офіцерами у Бресті у 1939 році.

А ось інформація з Вікіпедії: Військовому званню батальйонного комісара також відповідало спеціальне звання старший лейтенант державної безпеки.

Тож відділ пропаганди і агітації місцевого райкому партії закономірно обрав для назви вулиці в Андрушівці і Старій Котельні, приміром, не загиблого уродженця Старої Котельні Героя Радянського Союзу молодшого сержанта Маргуляна Лева Марковича, а батальйонного комісара Зазулінського Ісака Пинхосовича, який у підбитому літаку вигукнув пропагандистське гасло: «за Родіну, за Сталіна» (за інформацією Лоханського).

Розсипався сересер, заборонили компартію, прийняли закон «Про декомунізацію», перейменували вулицю Гастелло, а вулицю Зазулінського – ніт. Забули? Проґавили?

Збереження назв вулиць Зазулінського і Вобяна не є випадковістю. Для багатьох ці особи поєднують в собі віру в заборонену ідеологію, тепле місце роботи в райкомі партії чи КГБ, просто згадку про молодість, з принципу «мені буде погано, але хай усі теж живуть у лайні», хтось надіється на прихід кацапні або встановлення влади колаборантів, комусь глибоко на все наплювати … . Перелік не є вичерпним – кожна голова має своїх тарганів.

Розповім сповідь однокласника з СБУ. «За союзу я був людиною: іду п'яний у 2 години ночі по центральній вулиці Житомира, співаю пісень, а ззаду супроводжує машина міліції. Ото було життя. А зараз що? Приїхав якось з Києва колега, я завітав до директора заводу і через пару днів вагони зі станками пішли куди потрібно і по потрібній ціні. Через пару днів київський колега привіз конверт з доларами. Ну і що з того конверта, якщо він один. Хіба це життя?».

Стосовно вулиць Вобяна і Зазулінського в Андрушівці незабаром подам звернення про перейменування на вулицю Українських Героїв і повернення назви вулиці Бердичівська. Сподіваюся, що Закон, справедливість, совість і здоровий глузд переможуть.

Стосовно вулиці Зазулінського у Старій Котельні – це справа мешканців Старої Котельні. Можливо хтось з них ще не забув односельців нещодавно похованих чи покалічених, чи тих, хто зараз боронять Україну на фронті, загиблих хлопців з самооборони. Тай 318 односельчан, що загинули у Другу світову теж не були сцикунами. Тож головна вулиця села може мати назву Українських Героїв замість Зазулінського. До речі: на обеліску односельчанам, які загинули нема прізвища Зазулінський І.П.

Це неправильно.

Зе енд.