Ще 1969 року італійське видавництво G. Malipiero видало книжку з перекладом повісті М. Гоголя «Тарас Бульба», на обкладинці якої головний герой зображений у вигляді воїна з тюркською зовнішністю. Більшість користувачів українських соцмереж, де промайнула ця інформація, цілком справедливо висловили своє обурення.  

Та чи варто дорікати італійському художнику, що ілюстрував книжку, коли якщо почитати українських авторів, то виходить, що так воно і є.

Той же самий Микола Васильович 1832 року написав статтю «Взгляд на составление Малороссии», що мала скласти першу частину запланованої ним історії України, де між іншим зазначає таке: «… таким образом места около Киева начали пустеть, а между тем по ту сторону Днепра люднели. Семейные и женатые мало-помалу от обращения и сношения с ними получали тот же воинственный характер. Сабля и плуг сдружились между собою и были у всякого селянина. Между тем разгульные холостяки вместе с червонцами, цехинами и лошадьми стали похищать татарских жен и дочерей и жениться на них. От этого смешения черты лица их, вначале разнохарактерные, получили одну общую физиогномию, более азиатскую. И вот составился народ, по вере и месту жительства принадлежавший Европе, но между тем по образу жизни, обычаям, костюму совершенно азиатский, народ, в котором так странно столкнулись две противоположные части света, две разнохарактерные стихии: европейская осторожность и азиатская беспечность …». Можливо італієць просто прочитав ці нотатки письменника, коли готував ілюстрацію.

Деякі дореволюційні історики намагалися підвести під подібні твердження наукову базу. Так, наприклад, І. Самчевський у статті «Торки, берендеи и черные клобуки», надрукованій у 1855 році, припускав, що так звані «чорні клобуки», тобто різні тюркські племена, що служили давньоруським князям, згодом стали «одним из элементов казачества».

Ще один дослідник М. Затиркевич у своїй монографії «О влиянии борьбы между народами и сословиями на образование строя Русского государства в домонгольский период» стверджував, що кочівники заклали начало новій державі – Русі, і новому народові – південноруському. «Следовательно, Русское государство домонгольского пери ода, в котором впервые почти все славянские города Восточной Европы соединились в одно политическое целое, основано … кочевыми народами», — писав він, а завойовники і завойовані, на його думку, поступово злилися в один народ.

Зазначимо, що концепція Затиркевича не лише не знайшла підтримку у сучасників, а й визвала різку критику з боку вчених. Так, рецензенти зазначали, що праця М. Затиркевича не має наукової цінності, оскільки в подано інтерпретацію стародавніх подій виходячи з надуманої хибної теорії автора.

Дивно, але теорію про значний вплив тюркських народів на українців, і зокрема на їхню мову, підхопили і поширюють деякі сучасні українські науковці. Ось, наприклад, професор Національного університету «Острозька академія» П. Кралюк, знаний філософ, письменник і публіцист, автор численних наукових праць, на своїй сторінці у Фейсбуку пише буквально таке: «У часи Русі Київської, „темні віки“, у XVI, XVII і навіть у XVIII століттях на українських землях, де проходив „великий кордон“ між світом тюркським і світом слов'янським, закономірно, співіснували слов'янські (переважно руські) діалекти й діалекти тюркські. Тюркські говори в прикордонних районах Подніпров'я, Черкащини зокрема, були такими ж звичними, як і говори слов'янські. І було там чимало людей, які розмовляли і по-слов'янськи, й по-тюркськи. Й, закономірно, що в такій ситуації відбувалася мішанина мов. Так звана „класична“ українська мова, котра, як вважають мовознавці, виникла на основі київсько-полтавських говорів, це якраз і є результат цієї мішанини. Справа не лише в чималій кількості тюркізмів у нашій мові солов'їній. Її м'якість, мелодійність і „лінивість“ — це теж вплив тюрків… Так і відчувається у придніпрянця „вокаль татарщини“».

Як вам таке «одкровення»? Мені, наприклад, одразу ж захотілося дізнатися скільки ж тюркізмів міститься в українській мові? Академічна наука подає дивовижні дані з цього приводу. Так, відомий український мовознавець-тюрколог О. Гаркавець, який довгий час працював у Казахстані, вивчаючи кипчакські мови, зазначає в енциклопедії «Українська мова», що в нашій мові міститься 4000 тюркізмів (і це без урахування власних назв). При цьому не подається жодних джерел і абсолютно не відомо, хто і як нарахував ці 4 тисячі.

Але даруйте, панове, звідки така кількість? Адже навіть в російській мові їх нараховується близько 2000, тобто у 2 рази менше. В усякому разі так вбачається з найбільш повного на сьогодні «Cлoвapя тюpкизмoв в руccкoм языкe» Є. Шипової. І це при тому, що до словника були включені численні діалектизми, а сам він був виданий 1976 року у тому ж таки Казахстані, тобто не заангажованими російськими вченими, а так би мовити «зацікавленими» казахами.

Як на мене, то чутки про наявність в українській мові значної кількості тюркізмів, так само як і полонізмів, дуже перебільшені.

А при цьому україножери тільки й чекають аби знайти зайвий привід, щоб довести, що українська мова – це польсько-тюрксько-російська суміш. «Сочинять „историю“ украинской мовы, не принимая во внимание её русско-польско-тюркскую природу — занятие пустое» — запевняє, наприклад, такий собі псевдофілолог А. Желєзний у книжці «Украина: два языка – один народ». І далі: «„…характерной особенностью украинского языка является его особая тюркская лексика“.

Ще у 1925 році російський емігрант А. Царинний в брошюрі „Украинское движение. Краткий исторический очерк, преимущественно по личным воспоминаниям“, виданій у Берлині, писав: „Население Южной России в расовом отношении представляется смешанным. Русское в своей основе, оно впитало в себя кровь целого ряда племен, преимущественно тюркского происхождения. Хазары, печенеги, такие мелкие народцы, как торки, берендей,  ковцы, известные под общим именем черных клобуков (каратулей), половцы, татары, черкесы — все эти племена преемственно скрещивались с русскими и оставили свой след в физических и психических особенностях южнорусского населения“.

Можливо хтось скаже, що на цю маячню не варто звертати уваги. Але у Царинного є послідовники. Горезвісний О. Бузина в статті „Татары — предки украинцев“ пише: „Вся идеологическая чушь, на которой держался националистический миф «Ми — європейська нація!», сразу покатилась в тартарары. Оказывается, не европейский рыцарь в сияющих латах верхом на породистом жеребце, а кривоногий дикий азиат с арканом в одной руке и куском сырой конины — в другой — подлинный генетический и духовный предок украинских «еуропейців»!“.

Це лише один приклад, навести їх можна багато. І до речі, видати книжку на кшталт опусів Желєзного чи Бузини в Україні й досі набагато легше, аніж книжку, яка спростовує ці нісенітниці. Та й спростовувати їх важко, коли опоненти посилаються на авторитет Гоголя, Кралюка або Гаркавця.

Тож шановні панове науковці, перш ніж щось бовкнути або написати, ретельно зважуйте слова і тричі перевіряйте розповсюджувану вами інформацію. Бо одне діло, коли якийсь фейк поширює баба Мелашка на базарі чи дід Панас у соцмережі, а інша, коли неправдива інформація злітає з вуст поважного професора або зі сторінки наукової монографії. Треба замислюватись, чи треба підливати масла у вогонь до злісних інсинуацій, які так старанно роздмухують українофоби всіляких мастей. Та ще й у такий складний для України та української мови час.