Ми крадучись, йшли закинутим хутором. Удвох. Напарника я не знав, лиш в лице. Він з підривників, і я лиш допомогав нести вибухівку. Для мене це було «низько», адже я гранатометник, і в цей час повинен бути на «передку». Але дрібна хвороба забрало мене від товаришів, та й накази не «обговорюють».
А хутір був рідний. Останніми, тут перед війною жили мої батьки. Смерть мами в листопаді 14 року зробила хутір безлюдним (я тоді був в Дебальцево), а старого батька до себе забрала рідна сестра. Орків на хуторі не було.
І от крадучись під парканом, де колись жила старезна баба Шурка Бондаренчиха, ми почули цей звук. Звук квадрокоптера. Це була небезпека бути виявленими, і я майже вжався в паркан. Адже якщо він був ворожим то міг на нас, і вог чи гранату кинути. Тому і крикнув напарнику, щоб теж сховався під гілля акації, але він чи-то не почув, чи цікавість перемогла, чи взагалі був недавно на війні, залишився на ледь помітній стежці. І він таки нас помітив, почав знижуватися, майже на відстань витягнутої руки. Я протягнув руки до нього, він тріхи піднявся, але через мить знов знизився(мабуть здригнулася рука оператора) , і я схопив його.
Ви запитаєте, що я в той час думав? Так: про неочікувану славу, про матеріальну нагороду, про орден, і останнє, а якщо він був наш. А Ви про щоб в такому випадку думали? Іще я подумав, а чому це в кінці листопада цвіте акація ? І які москалі, адже до них декілька сотень кілометрів? А ще я подумав, що в реальному житі так не буває. І я був правий в своїй останній думці про справжність реального. Правий.
Я навіть від збудження прокинувся. Це був сон. Так сон. Нажаль.
