Кадри вирішують все.

Як глядач, я у захваті від нового призначення у Одеській області. Буде, принаймні, дуже цікаво на це подивитись. Як гравець однієї з політичних команд, я, звичайно, підставлю своє плече позитивним змінам, які там будуть відбуватись.

Але, як аналітик, я знову пересвідчуюсь, що нормальний кадровий менджмент — це проблема, яка в українській владі все ще не вирішена.

Наша грандіозна проблема – власна неспроможність та відсутність знань.

У деяких секторах державної політики ті, хто знаходяться при владі і ті хто був там раніше – просто не знають, що треба робити, аби змінити ситуацію на краще.

Катастрофа полягає в тому, що ми не можемо зізнатись, навіть собі, що ми чогось не знаємо. Ми перемогли, нам потрібні швидкі реформи та швидкі рішення. Сісти і подумати – в нас немає часу. Сім раз відмір, а один раз відріж – це не про нас і не про сьогодні.

Як наслідок – ми щороку міняємо Податковий кодекс, хоча всі знають що це катастрофічно. Як наслідок – ми робимо кумирів з малознайомих людей. Популярною стає теза, що треба знайти якусь спеціальну людину, поставити її на посаду – і всі проблеми вирішаться.

Ми шукаємо грузинів, американців та прибалтів, замість того щоб проаналізувати існуючі проблеми, вибрати правильну альтернативу руху і впроваджувати її.

Але ми шукаємо цих людей ще й тому, що в державному апараті є колосальна проблема – це проблема кадрів. Однак, у кадровій проблемі у нас все перевернуто з ніг на голову.

Чомусь популярна думка полягає в тому, що добрих кадрів немає. Хоча насправді – немає доброї системи управління кадрами та немає кадрових вмінь та навичок у політичного керівництва.

Я стверджую: розумних людей з потрібними моральними якостями можна знайти у різних середовищах. Головне – це мати систему соціальних ліфтів, мати правильну систему відбору та просування цих людей

У нас у державному управлінні все ще надто великий перекіс полягає в тому, що всі керівники в підлеглих цінують лояльність до себе. І лише потім – професійну придатність. Всі намагаються розставити кадри, прагнучи побудувати мережу власного впливу.

У демократичній державі вам не дадуть можливість це зробити. Є політичні посади – міністри, можливо керівники парламентских комітетів, де добір дійсно здійснюється з огляду на політичну та навіть особисту лояльність. Але навіть там – це мають бути люди не з близької обойми політика, а люди, які мають відповідне політичне реноме.

А по решті позицій – треба шукати найкращу людину в країні на конкретну посаду. У нас же кожен керівник шукає найкращого зі своїх знайомих.

Знайомі закінчуються.