Стаття «Чого не розуміють у Брюсселі» викликала багато емоцій. В наступні дні мені довелося ще декілька разів зустрічатися з високими представниками різних країн Заходу, і вони так само висловлювали нерозуміння: що ж відбувається в Україні? Чи можете ви нам пояснити? Не буду наводити їхні численні запитання, бо на всі є лише одна відповідь: розвести руками і знизати плечима.

Але чи означає це, що нам немає чого відповісти європейцям, американцям, канадцям? Спробую дати відповідь, ґрунтуючись на вже неодноразово використаній моделі розуміння подій в Україні як комплексної української модернізації — переходу від традиційного суспільства і держави до модерного. Такий перехід Західна Європа зробила протягом декількох століть, а Центральна Європа досить швидко наздогнала її в останні 200 років.

Корені проблеми не в тому, що ми не вміємо говорити із світом. Корені проблеми в тому, що ми самі не дуже розуміємо відповіді на ті запитання.

Отже, що я повторюю західним дипломатам, політикам і чиновникам кожного разу, як випадає з ними зустрітися?

1. Не випускайте нас зі своїх «радарів». Незважаючи на те, що сигнали негативні. Незважаючи на те, що російські сигнали забивають наші. Незважаючи на відмовки на кшталт Мінських угод. Не залишайте нас у спокої. Без вашої підтримки, без вашого тиску на наших політиків ми швидко зануримося у болото.

2. Давайте гроші за принципом «зранку реформи — ввечері гроші». Не купуйтеся на порожні обіцянки.

3. Визнавайте та підтримуйте наших агентів змін, реальних реформаторів — міністрів та їхніх заступників, керівників інших органів влади, народних депутатів, губернаторів та мерів. Їм потрібен «політичний дах», бо вони не отримують його від українських політичних еліт. А підтримки громадянського суспільства мало супроти тиску старої системи.

4. І найголовніше: дозвольте нам бути достатньо радикальними. Дозвольте нам робити часті зміни уряду та перевибори, поки не поміняємо політичну еліту. Дозвольте нам зробити радикальну податкову реформу, щоб запустити економічне зростання. Дозвольте нам зробити радикальну судову реформу, щоб відновити справедливість. І так далі, в кожній точці.

Європейські мірки повільного розвитку нам не підходять: наша система повністю прогнила і розвалилася. Вони не уявляють, до якої міри прогнила і розвалилася. Вони звикли до сотень років поступового розвитку. У нас немає сотень років.

Заклики до стабільності мають сенс тоді, коли правила гри змінено на нові, прозорі і справедливі. Тоді потрібна стабільність, аби забезпечити сталість і передбачуваність. Коли ж правила гри залишаються старими, стабільність шкідлива і руйнівна.

Центральна Європа за допомогою Західної Європи та втікаючи від комунізму змогла завершити модернізацію за два десятки років. Ми є складнішим випадком: нема традиції державності, слабша позитивна роль Церкви, важка спадщина сталінізму та радянщини, страшні наслідки винищення мільйонів людей Голодомором та війнами. Натомість у нашому активі — сила громадянського суспільства, страх перед «русским миром» та сучасні технології в кожній кишені. Нам здали поганенькі карти, але від нас залежить, як ми ними зіграємо.

Ну і наостанок хочу вибачитися перед брюссельськими українцями, яких перша стаття образила — начебто перекреслюванням їхньої великої роботи із просування інтересів нашої країни, хоча про те не було ані слова. Багато громадських діячів, урядовців, журналістів сьогодні роблять великі справи і досягають яскравих тактичних перемог на тлі великої стратегічної поразки, яку можна подолати лише разом, без пихи й амбіцій, заплющивши очі на розбіжності в деталях та особисте несприйняття. І в основі, як завжди, будуть чіткі й зрозумілі відповіді на ключові запитання — відповіді, що їх поділяє більшість активних українців, висловлені мовою, зрозумілою і для наших західних партнерів.