Ця стаття є частиною серії про поневолені народи РФ

Кавказистика – безрозмірна предметна область, і годі навіть намагатися осягнути її усю. Проте, певне структурування навіть на рівні зовнішньополітичного обивателя не завадить.

Отже, Північний Кавказ ділиться на Західний (адиго-абхазькі) та Східний (нахсько-дагестанські народи). Від адиго-абхазів залишилося десь 10% від оригінальної чисельності адигів (черкесів, шапсугів, кабардинців) та 17% абхазців. Перехідним між ними убихам (район нинішнього Сочі) поталанило ще менше – останній убихомовний убих, Тефвік Есенч, помер у 1992р., лишивши по собі бодай аудіозаписи, як вона звучала, та убихська мова.

Взагалі слід зазначити: що ближче якась черкеська народність мешкала до чорноморського узбережжя, то менше її збереглося: щезли також жанеєвці, натухаєвці, абадзехи, і лише приморські шапсуги якимось дивом продовжують компактно проживати в районі Туапсе. У цьому сенсі, цілком логічно, що розташовані глибше у горах абазини (інша перехідна народність між абхазами й адигами-черкесам) – таки збереглися. 

Колись, до приходу Російської імперії на Кавказ, Кабарда і Інгушетія мали спільний кордон. Але з 1784р. на місці інгуського аулу Заур виникає фортеця Владикавказ – і з тих пір царська влада сприяє розселенню осетин у передгір'я:  доти, осетини завжди займали становище васальних високогірців, зі степу їх за це прикривали кабардинці й вайнахи. Після депортації 1944р. змичка черкесько-вайнахського кордону зникає остаточно – між адигами й вайнахами вклинюється осетинський коридор, вискакуючи на північ, ніби прищем, Моздокським районом (сам Моздок, або Мездегу, є давньою кабардинською фортецею). 

Спрощено, усю цю кавказьку мозаїку пояснює концепція трьох шарів розселення: степовиків, передгірців-низинників та високогірців. Вона дозволяє полегшити розуміння й запам'ятовування етнополітичної мапи цього регіону.

Отже, в широких степах між Азовським та Каспійським морем здавна панували найбільш боєздатні народності. Проблема у тому, що ця «роль» була ротаційною: скіфів на ній заміщували сармати, потім гуни, потім хозари, потім монголи і, зрештою, ногаї. Стабільнішим було населення гір – природньо, в силу кращої укріпленості та залісненості. Їх здавна населяли адиго-абхази. Але, оскільки Кавказ – гори високі (5км) і доволі південні, то в них ставало місця не лише автохтонам, а й «ротованим» степовикам: так, на західнішому високогір'ї знайшли прихисток недобитки Хозарського каганату (карачаївці та балкарці) якимось чином непомітно (вочевидь, вночі тікаючи повз черкеські аули), а в центральній частині високогір'я – осетини (колишні алани-сармати). Причому, якщо в силу практичної відсутності перевалів у районі Ельбрусу, тюркомовні карачаєвці й балкарці так і залишилися на північних схилах високогір'я, то осетини крізь Дар'яльську ущелину просочилися на південь (де зараз Південна Осетія).

У східній частині Кавказу роль степовиків закріпилася за тюркомовними кумиками (чия мова здавна також відіграє роль lingua franca в усьому Дагестані). В зоні Інгушетії та Чечні вайнахи повністю займають свою секцію Північно-Кавказького хребта, тоді як в Дагестані можна виділити декілька демографічно чисельніших «передгірців» – аварців та даргинців. Однак, у Дагестані така ж чітка схема поділу на «передгірців» та «високогірців», як на Заході, вже не спрацює. Натомість, тут можна спостерігати змішану концепцію – як висотно-поясного, так і подолинного поділу. Ми навіть не намагатимемося тут пояснити тамтешню модель розселення.

Можливо, комусь цікаво, чи проглядається подібний же концепт по інший – південний, – бік Кавказького хребта. Слід зазначити, що для Південного Кавказу загроза зі степу вже не є актуальною, і це дозволило вибудувати осідлу цивілізацію у комфортніших умовах і просунутися в цій справі далі, ніж на суворішій на небезпечнішій Півночі. Однак, в силу такого ж гірського рельєфу картвельський макро-етнос підрозділяється на множину суб-етносів: картлійці, кахетинці, імеретини, мегрели, гурійці, аджарці, тощо. Занурюватися ще й у цей всесвіт ми не будемо, лише виокремимо декілька «віддзеркалень» північного патерну.

Так, мегрельська мова належить до картвельської (грузинської) сім'ї, проте мегрельські прізвища більш схожі на абхазькі. Високогірні свани, на відміну від балкарців, не перебувають під захистом картвелів, а самі традиційно відіграють роль оборонного буферу. І якщо південні осетини фактично утворюють один з північними етнос, то у інгушів є віддзеркалення – бацбійці та хевсури. Обидві ці групи вже давно «картвелізувалися», однак традиційно мали близькі культурно-цивілізаційні зв'язки з інгушами. До речі, під час депортації останніх, частину їхніх земель совіцька влада наказала зайняти саме хевсурам – однак, на відміну від осетинів чи росіян, хевсури подбали про покинуту худобу й будинки інгушів і повернули їх законним хазяям, щойно депортацію було скасовано.

Тепер, коли у нашого читача є загальна класифікація гірців, можна окремо розглянути кожну з цих народностей окремо. Але це вже буде в наступних числах нашого журналу.