На початку 9 ст.н.е. сакральне місто Першої Трояні та Роксолань потрапляють під сплановані ворожі атаки, які інспіровані Візантією та Хазарією, та очолені візантійцем Діром (805 р.н.е.).

Перемігши військо Діра, Соуренж бореться з підкинутою ворогами духовною чумою(806 р.н.е.), яка змушує центральну владу Дулібії та мешканців міста швидко покинути святі місця та спробувати налагодити діяльність у Роксолані.

Лиш згодом, після наведення ладу довкола Соуренжа (у суренжських містах), та трансформації Дулібського союзу у державу Рось (з 830 р.н.е.), виникає можливість приборкання ситуації у бунтівному північному регіоні, де верховодять вікінги та варяги.

До Новгорода, у 862 році, надсилаються численні роські війська на чолі з представником бусового роду — Рюриком. Ці війська мають скинути владу варягів та вікінгів і закріпитись тут надовго.

З Рюриком у похід відправляються Старотці-Рахмани та волхви. Вони мають відбудувати духовні центри регіону та створити нові та потужніші (у тому числі і у Новгороді) осередки, посилюючи процес просвітництва серед місцевого населення: русів та чемериси.

Варяги та вікінги, отримавши звістку про похід Рюрика, втікають якнайдалі (до Білого та Онежського озер), де їх шукають загони Рюрика. Оточивши втікачів, дулібські загони змушують їх складати зброю, а ватажків карають. Ті, що склали зброю, благають про помилування та намагаються звинувачувати в усіх негараздах рахманських ворогів з-за кордонів краю.

Уникнувши смерті та оговтавшись від перших потрясінь, варяги намагаються діяти більш обережніше, і поступово наближаються до Рюрика. На Рюрика чиняться різноманітні окультні впливи, йому натякають на недоцільність служіння Першій Трояні та Рахманам, його спокушають можливістю стати засновником великої варяжської держави з центром у Новгороді.

Під виглядом місцевих жителів, у новостворені Рюриком новгородські загони просяться і молоді варяги. Вони, діти варяжських батьків та місцевих руських матерів, клянуться у вірності Рюрику та його оточенню.

Відчуваючи недобре, помічаючи духовне падіння Рюрика, Рахмани Першої Трояні наказують князю повернутися на землі Роської держави.

Але Рюрик розуміє свій стан, та не бажає повертатись на очі Трояні. Посилаючись на тяжку хворобу, він відправляє на батьківщину родича, князя Олега, з власним малолітнім сином, Ігорем.

Олег повертається до Києва у кінці 9 ст.н.е. з невеликим загоном у якому багато молодих русів-варягів.

Активність зовнішніх ворогів Росі (Візантії, Хазарії, франко-германських королівств та вікінгів) змушує Першу роську Троянь суворо нагадати Олегу, що він бусового роду та має шанувати волю Старотців-Рахманів, жити у Праві, боронити Рось та слов'янський світ. Олег, розуміє це, та щиро клянеться у вірності Першій Трояні та слов`янському світогляду.

За підтримки Першої Трояні та роської держави, він здійснює масштабні походи на ворогів слов'янства: у Каспійський регіон (905-910 р.н.е.), на Візантію (907 р.н.е.), у інші регіони Європи.

Надалі, лінію захисту слов'янського світу продовжує князь Ігор.Як князь у Києвському уділі, він служить Першій Трояні, та, за її підтримки, покладається на міць усієї Роської держави. Війна з Візантією у 941-944 роках стає апогеєм діяльності Ігоря.

Вороги усіляко намагаються розірвати зв'язок Ігоря з Першою роською Троянню, для чого використовують впливи на молоду дружину князя — Ольгу.

Ольга, уродженка північного регіону, належала до сім'ї, яка здавна тримала контакти з яхами, норманами, вікінгами та тягнулась до владних повноважень. Піддавшись спокусі, обіцянкам допомоги у будівництві власної імперії (Рюриковичів), Ольга створює обставини, при яких її чоловік, Ігор, гине.

Смерть Ігоря передає Ользі (матері малого княжича) владні повноваження у Києві та Київському уділі, які вона використовує для зміцнення своїх зв'язків з зовнішніми та внутрішніми ворогами Першої Трояні та Роської держави.

За час свого опікунства над Святославом, вона прагне залучити сина до реалізації ідеї формування окремої держави Рюриковичів. Проте, всупереч її намаганням, Святослав шанує слов'янський світогляд, Першу Троянь, та готується боронити слов'янську, Роську державу.

Досягнувши повноліття Святослав отримує відповідне для князя благословління вищих Старотців-Рахманів. Троянь бачить у молодому князі рішучого воїна, який готовий відстоювати слов'янський світогляд та духовну владу на чолі з Першою роською Троянню.

У 964-974 роках, під орудою Святослава, міць роської армії відчує Хазарія, Візантія, Болгарія та прикаспійські міста.

Проте, першим великим та маловідомим походом Святослава став забутий нині рейд на північ, проти варягів. Цей похід завдав потужнього удару по п'ятій колоні та страшенно збентежив Ольгу, яка надалі намагатиметься затягнути сина у смертельну пастку.

Дивна смерть Святослава не дозволяє князю здійснити задумане. Йому не вдається очолити черговий похід на прикаспійських яхів. Бо після розгрому Хазарії, племена яхів наблизились впритул до Роської держави та почали проникати на північ, до верхів'їв Дону та Волги (до варягів та мосхів).

У 10-12 ст.н.е. нові хвилі прикаспійських яхів осідають у венедо-фінно-угорському середовищі та закладають передумови формування на землях Поволжжя великого субстракту – татарського.

Тут слід зауважити, що поняття татарської належності для Старотців-Рахманів мало особливий та антирахманський смисл. Воно символізувало духовне руйнування, викликане яхівською, очорненою окультизмом, ідеологією (тать арійська — ті, що тнуть/руйнують/ дух арійський).

По смерті Святослава, на півночі (у Новгороді), варяги вчергове намагаються поставити місцеву владу під свій контроль. Посилюється варяжський тиск і на позиції рахманських та волхвівських осередків краю.

Пов'язані з Володимиром (внуком Ольги) та вікінгами, варяги намагаються накопичити сили для реваншу. Вони прагнуть повернутись на Подніпров'я і Подесення, захопити їх, і почати формування нової держави саме там, на частині земель Росі.

Але не усі варяги бажають захоплення Києва та очільництва Рюриковичів (Володимира та його оточення) у цьому процесі. Вони радять будувати варяжсько-яхівську державу на інших землях — на обширах верхньої Волги та Оки, де вже є варяжські поселення.

Бродіння серед варягів, позиція Володимира та його наставників, починає турбувати новгородських Рахманів, які сповіщають про такі плани Першій роській Трояні. Троянь радить Рахманам Новгорода, як і місцевому ільменському населенню, не чекати біди та випровадити варягів за межі своїх земель.

Наростають антиваряжські хвилювання та виступи. Значна частина гнаних новгородцями варягів мусить відходити у межиріччя Волги і Оки, де просить притулку на землях мосхів (колишніх масагетів, які закріпились на Москві-ріці у період сарматського походу).

Інша частина варягів прилучається до Володимира та допомагає князю прибрати до рук владу у Київському уділі Роської держави.

Володимир усіма можливими способами прагне утриматись на Подніпров'ї.

Він заграє з варягами, ходить на нероські народи півночі та заходу (в`ятичів, радимичів, булгарів, ятвягів, ляхів), вчиняє прояхівські релігійні реформи у Києві та Києвському уділі.

При цьому князь свідомо ігнорує рішення Першої роської Трояні та її спроби вплинути на ситуацію у регіоні. Підбадьорює Володимира і антироська, антипросвітницька політика франко-германських королівств, зростання тиску цих держав (як і Візантії) на народи від Балтійського до Адріатичного морів (на захід від Росі).

Роси та Перша роська Троянь вимушені відповідати на це походами на Віслу (968р.н.е.), на Одер (974 р.н.е.), до Моравії (980 р.н.е.), до Адріатичного моря (985 р.н.е.), до Візантії (990 р.н.е.), до Валахії (993р.н.е.).

У Приазов'ї роські війська протистоять нападам печенігів (996 р.н.е.), за якими рухаються на захід інші племена з Азії – огузи (родичі яхів з Прикаспію). Роське військо у 988 році вчиняє похід на береги Волги та розбиває там велику армію прикаспійського яхвету.

На початку 11 ст.н.е. спеціальні роські війська, за наказом Рахманів, вчиняють рейд і до Середньої Азії (1005-1110 р.н.е.) руйнуючи ворожі окультні центри регіону, які підштовхують місцеві племена до походів на Рось.

У той же час, у Київському уділі, Володимирпроголошує свою особливу владу, яку Перша Троянь принципово не визнає. Надалі Володимир та його наступники намагаються розширити межі незаконного володарювання на інші роські землі, але їм це не вдається.

Більш успішними для Володимира та його нащадків стають походи на північ та північний-схід, де на довгий час данниками стають місцеві народи венедського кореня (там регулярно проводиться полюддя — збір данини).

Проіснувавши всього 66 років (988-1054р.), утворення, сформоване Володимиром, розпадається. Нащадки Рюриковичів у внутрішніх чварах та братовбивстві, намагатимуться поділити київську «спадщину» залишену Ярославом.

Починаються локальні війни, які завершаться тоді, коли роським силам вдається випровадити Рюриковичів з Київського регіону та поновити тут владу Першої Трояні та Роської держави (середина 12 ст.н.е.).

Спадкоємці Рюриковичів, які втікли у Волго-Окський регіон, затаять на Рось, Київ, населення Подніпров'я та Подесення, глибоку неприязнь. Відновивши сили, вони будуть підбурювати варягів, мосхів та яхів регіону до воєн проти Роської держави, і започаткують грабіжницькі рейди на Київ та околиці.

Найжорстокішим походом на Київ стане акція вчинена Андрієм Боголюбським у 1169 році. Князь візьме штурмом місто та безжалісно спалить його.

Пограбувавши усі храми, князь повбиває мешканців міста та сплюндрує святі місця.

Як і Боголюбський, усі інші нападники будуть вивозити з Києва та його околиць до нових своїх прихистків (Володимира, Суздалі, інших міст), начиння храмів, старовинні ікони, роські літописи, православну атрибутику.

Підкорення земель усієї Росі та перетворення росів на данників яхів, залишиться для Рюриковичів головною ціллю і на майбутнє. Але надалі у цьому їм сприятимуть події започатковані у Азії.

На межі 13 століття політика азійського завойовника Чінгізхана порушить спокій у степах Азії та підготує умови для руху середньоазійських племен у Європу. Об'єднання яхветичних племен, Прикаспію та Приаралля, стане основою нових сил вторгнення для хана Батия.

У 1237-1239 роках Батий поведе численне військо яхветичного об'єднання Прикаспію у західний похід до Волго-Окського регіону і підкорить місцевих варягів, мосхів, яхів, венедо-фінно-угорське населення регіону (з великим яхівським елементом).

Це стане вирішальним моментом у консолідації усіх яхівських сил, які на той час покинуть Каспійсько-Аральську прабатьківщину та розселяться на території усього Поволжжя.

Сприятиме цьому і ставлення до завойовників головних фігур з сімейства Рюриковичів, які досить добре знали місцевих яхів – варягів.

У цей час, князь Олександр Невський братається з сином Батия Сартаком, та стає названим сином самого хана. Він їздить у ханську ставку та направляє усі свої зусилля на підтримку яхівського (татарського) порядку у регіоні.

Інші Рюриковичі теж не цураються політики родичання з яхівськими (татарськими) очільниками. Вони намагаються отримати прихильність та удільні посади від впливових яхівських ватажків (мурз).

У Поволжі формується об'єднана яхівська (татарська) імперія, яка отримає особливу (та зумисно величаву) назву — Золота Орда. І хоча населення Золотої Орди не є вповні однорідним, ідеологія яхів міцно утримує цей субстракт під владою хана.

Строкатість татарського субстракту виявляється у окремих локальних центрах Золотої Орди. На противагу головному центру на нижній Волзі (навколо Сарай Бату), формуються ще три інших: Московський, Казанський, Кримський.

З 14 ст.н.е. Московський, Казанський та Кримський центри намагатимуться боротися з Нижнєволжським центром за владу на місцях (зіграє роль місцевий етнічний елемент: варяжсько-яхівський; булгарський; ногайсько-кримський). Але згодом вони поведуть боротьбу за владу над усім татарським простором.

До кінця 15 ст.н.е. битву за татарський простір виграє саме Москва. Вона, з огляду на ослаблення Нижнєволжського центру (у Сарай Бату), здобуде необхідний для цього ресурс, жорстоко підкоривши сусідні князівства Поволжжя.

Москва об'єднає місцеву варяжсько-яхівську еліту з елітою прийшлих яхів (татар), та перебере до своїх рук усю золотоординську (татарську) спадщину. У 15-17 ст.н.е. її царі об'єднають майже усі території та племена Золотої Орди (окрім Кримського ханства та частини Прикаспію) під символами Московського царства.

Потомки Рюриковичів та варягів (тепер московити) отримають пряму нагоду для реваншу проти Росі-України, тому шукатимуть зачіпку для експансії на її землі. Привезені зі зруйнованого Києва давні літописи стануть для цього у великій нагоді.

На основі давніх слов'янських текстів московськими ідеологами у 15-16 ст.н.е. будуть формуватися підробки-компіляти, які прославлятимуть Рюриковичів, яхів (яхвет), полян-варягів, приписувати їм усю роську та слов'янську могутність.

З літописів вилучатимуться згадки про Артанію, Дулібію, Роську державу, відомості про Першу Троянь та Бусів. Історичні події, їх місця, дати, переписуватимуться на користь Рюриковичів, або викидатимуться.

Тексти (головно велесовичні) підмінятимуться штучною та складною кирилицею, яка перетворить назву держави Рось на Русь (дивись статтю «Влесовиця – сакральна абетка давніх росів„).

Цим підробкам ("Повісті врем'яних літ“, „Літопису Київському“, „Літопису Галицько-Волинському“) їх замовники та послідовники надаватимуть статусу давніх джерел, які, нібито, підтверджують велич Рюриковичів та дають право (Москві) зазіхати на Роські землі.

Проте, загарбницькі плани стосовно земель Росі-України мають не тільки Рюриковичі. Ці землі, та їх населення, цікавлять і іншу яхівську гілку – еліту яхів-полян (ляхів) Віслянського регіону.

Потрапивши під вплив франко-германських королівств, а далі Священної Римської імперії, ця еліта входить до численних європейських орденських структур та таємних лож і отримує орденські звання та посади.

Тепер ця еліта кличе себе не інакше як шляхтою (назва з яхівським коренем — „ях“) та формує цілу низку орденських осередків на чолі з магнатами (магами — очільниками цих осередків).

Магнати та шляхта намагаються множити свої (та відповідно орденські) земельні володіння на схід, на Рось-Україну. Стає очевидним, що інтереси яхів на заході (ляхів, шляхти) перетинаються з інтересами яхів на сході (московських царів та їх татарського оточення).

Сторони вдаються до таємних переговорів, які мають узгодити стратегічні інтереси кожної групи яхів напередодні наступу московських військ на Велике князівство Литовське (див. матеріал „Битва під Оршею. Хто 1514 року не дав перекроїти карту Європи?«).

Ідейним союзником яхів на заході (шляхти та магнатів) у перемовинах з Москвою виступає римський кесар та європейські орденські структури близькі до папства. Вони підтримують усі можливі спроби яхів боротися з рахмано-волхвівською системою та Першою роською Троянню.

Саме за їх порадою яхи на заході оберуть іншу, ніж у яхів на сході, стратегію боротьби за Росько-Українські землі.

Шляхта та магнати намагатимуться нищити простір просвітництва шляхом ідейного проникнення — усілякими угодами та уніями, статутами та орденськими повноваженнями, впливаючи на одноплемінців-яхів, які мешкають на роських землях, або переселяються туди.

Зусиллями яхів на заході (та їх покровителів) магнатські замки та шляхетські садиби на землях України, мають перетворитися на центри боротьби з рахманством і просвітництвом. З меж таких центрів має вестись таємна окультна (орденська) робота. Тут мають формуватись збройні загони, звідси має насаджуватись (серед народу) ідеологія покірності і рабства (кріпацтва).

В умовах посилення ворожої діяльності великих магнатських та шляхетських осередків, Рахмани та волхви намагатимуться унеможливлювати витік цінної інформації у бік ворожих сил. З 15-16 ст. н.е. вони будуть поступово утаємничувати свою діяльність.

Естафету нищення рахмано-волхвівської системи у 17 ст.н.е. продовжить нова династія московських царів — Романових(з 1613 року). Для цього Романови, та їх наступники, шукатимуть серед дрібної шляхти (місцевих яхів) спокусливих та піддатливих союзників.

Домовитись вдається з єзуітом за освітою, шляхтичем за походженням, Зиновієм-Богданом Хмельницьким. Сепаратною угодою цей шляхтич дозволить Москві накласти царську руку на частину українських земель (Гетьманщину).

У 1721 році цар Петро І робить черговий крок до ліквідації росько-української спадщини. Він ерейменовує Московське царство на Російську імперію (маючи на увазі державу Рось). Одночасно, цар намагатиметься використати давні літописні підробки (які посилено шукає) для оголошення московських прав на росько-українські землі.

Наступний удар по рахмано-волхвівській системі, готується у другій половині 18 століття, у період формування останнім польським королем Станіславом Августом Понятовським ордену Святого Станіслава (1765 р.н.е.).

Цей орден розпочав цілу низку жорстоких антирахманських акцій (найактивніше у 1765-1772 роках) та обрав ціллю нищення не тільки багатьох волинських Рахманів та волхвів, але і Отців Першої Трояні.

Система просвітництва у цей період зазнає найпотужніших ударів, а виховання молодих кадрів, духовне шкільництво, майже зупиняється.

Після трьох розподілів Польщі та зникнення Польскої держави (до1795 р.н.е.) Волинню котяться чергові антирахманські хвилі підняті новими господарями краю — царською адміністрацією Романових.

Проводиться глибоке викорінення елементів просвітництва та нищення останніх груп Рахманів та волхвів, яким вдалось пережити орденські репресії 18 ст.н.е. Такі дії кладуть край існуванню останніх рахманських та волхвівських організацій.

Десь у середині 19 ст.н.е. зупиняється і утаємничена діяльність Першої Трояні та Старотців-Рахманів. Останні рахмани з оточення Першої Трояні намагаються емігрувати далеко за кордон імперії, або у віддалені її кінці.

Система просвітництва перестає діяти.

Але навіть попри виїзд останніх Рахманів за межі Волині, процес широких антипросвітницьких дій не зупиняється. Нищенню підлягають усі наявні ознаки та сліди діяльності Першої Трояні та рахмано-волхвівської системи.

У храмах, бібліотеках, зібраннях, вилучаються та нищаться давні дулібські, роські та українські артефакти: сакральні письмена, давньослов'янська атрибутика. Усі письмові твори, які говорять про часи Троянові (Трояні), Бусові (Бусів) вилучаються, нищаться та підміняються новими, кириличними.

На початках 19 ст.н.е., за наказом царя, членом масонської ложі „Золотого вінця“, спадкоємцем відомого татарського роду Кара Мурзи, істориком Карамзіним, формується „История государства Российского“. Цей твір стає гімном східному яхветизму та головним історичним джерелом для усіх підданних імперії Романових.

З того часу усіх росів-українців змушуватимуть вірити у „справжність“ компільованих літописів та у „достовірність“ написанної Карамзіним історії Російської імперії.

За задумом яхвету, народ України, як і усі слов'яни, мав забути історію своїх істинних героїв, духовних подвижників, усіх тих, хто тисячоліттями розбудовував Артанію, Дулібію, Рось, давню Україну, хто ніс просвітництво та духовні знання людям.

Цей народ мав отримати історію іншу, сформовану у чужих столицях, з сумнівними цінностями, з відкинутими знаннями про Предків, зі зрадливими героями, з поруйнованим світоглядом та яхветичними ідеями у середині.

То які висновки напрошуються зі сказаного?

Про що говорить забута історія?

Головне, що ця історія підтверджує висновок, який зробили Старотці-Рахмани ще у 7-8 століттях: народ яхвету не здатен на духовне зростання і є неспроможнім до духовного просвітлення.

Яхвет, опустившись у стан непросвітленості, розсіявшись по світу, нав'язавши свої ідеї іншим народам, перейшов до відвертої боротьби зі Світлим Ірієм та Творцем, лукаво зневажив та розтоптав духовність, розміняв її на одинство, ритуалізм і рабствування перед антисвітом.

Він і нині, устами своєї еліти, каже неправду, називаючи себе взірцем слов'янскості, православності, любові до слов'янської історії. Очільники яхвету лукавлять, приписуючи своєму народу Божу ласку та святість.

Нині земне суспільство, відчуваючи розрив зв'язку з Творцем, стало на шлях глобальних негараздів. Воно одурманене різними ідеологіями, ігнорує вселенські закони та, прямо чи не прямо, заперечує роль Творця та Світлого Ірію.

А це надто небезпечно!

Терпіння Вишніх сил не є безмежним і тому варто замислитись над наслідками тієї війни, яка була розгорнута проти слов'янського світогляду, слов'янських подвижників, знань світобудови, які так необхідні людям.

Творець не може терпіти нехтування його законами. Через пророцтва він говорить нам про майбутній прихід нового Неба та нової Землі. І час змін невпинно наближається...

Слава Праотцям, Рахманам та волхвам!
Слава Творцю та Світлому Ірію!

* * *

Війни проти слов'янського світогляду (частина 1)

Війни проти слов'янського світогляду (частина 2)

Джерело