Часто доводиться чути, що велесовичні тексти присутні виключно у «Велесовій книзі» і, начебто, інших написів велесовицею принципово існувати не може.
Але чи це дійсно так?
У часи цілеспрямованого нищення усього давньослов'янського та українського, у 18-20 століттях, таких текстів принципово намагались «не знаходити». Завершувалась епоха тисячолітньої боротьби ворогів слов'янства з рахмано-волхвівською системою та її державами, яким ці письмена і належали.
Ще з 10 століття рахманські та волхвівські святині (книги, тексти, письмена) стали ціллю для виявлення та нищення з боку зовнішніх та внутрішніх світоглядних ворогів слов'янства.
Такі святині (книги, тексти, письмена) «збирались» світоглядно зрадливими князями у 10-15 століттях, далі окатоличеною шляхтою та магнатами у 16-17 століттях, начебто для створення особливих та величних бібліотек, а фактично для їх зумисного нищення.
У 10 ст.н.е. усе почалось з намагань київського князя Володимира, підтриманного візантійцями, побудувати власну авторитарну державу у київському уділі (цей уділ до 10 ст. н.е. входив до складу держави Рось). Метою візантійців було швидке руйнування єдності слов'янського світу.
Протягом усього часу існування київської держави Рюриковичів (усього 66 років, з 988 до 1054 року) нащадки Володимира вчиняли розбійні напади на роські землі з допомогою загонів яхів-варягів Середнього Подніпров'я та Новгородчини, намагаючись силою отримувати данину з вільних росів (які входили у державу Рось).
До того ж вони силувались вилучати у духівників свого регіону велесовичні книги та намагались позбавляти життя творців цих книг, звинувачуючи духівників (рахманів та волхвів) у підбурюванні роського народу проти князівського свавілля у регіоні.
Інструментом боротьби з велесовицею, як засобом поширення духовних знань Прави, стало настирне нав'язування київськими Рюриковичами кирилиці – штучного письма, створеного за вказівкою візантійського імператора Михайла ІІІ у 9 ст. н.е. (про це читайте у матеріалі «Велесовиця – сакральна абетка давніх росів, основа сучасного українського алфавіту»).
Кирилиця, зусиллями світоглядних зрадників та князівської влади, мала поступово витісняти сакральну велесовицю, гальмуючи, у такий спосіб, процес духовного просвітлення та поширення вселенських знань Прави серед слов'ян Придіпров'я.
Про хід боротьби з волхвами та старотцями-рахманами у підвладних Рюриковичам землях скупо пишуть і самі компільовані кириличні літописи 15-16 століть, що нині звуться давньоруськими.
У цей же час у замосковських монастирях йде наполеглива робота по компелюванню раніше вивезених Рюриковичами з роських земель давніх велесовичних літописів (того ж Нестора та Сильвестра), але виключно кирилицею.При цьому вкрадені, зі спаленого Боголюбським та іншими князями Києва, велесовичні оригінали, по завершенні фальсифікування, вірогідно, ліквідовувались...
На території сучасних Білорусі та частини України у 16-17 столітті вилученням сакральних велесовичних текстів займалася покатоличена старшинська верхівка — шляхта та магнати (вороги православної України). Ця верхівка допомагала ненависникам України розповсюджувати серед української громади антиправославні настрої та масонсько-єзуїтські ідеї з Європи.
Пізніше, боротьба з ознаками рахманства та волхвівства (давньослов'янським світоглядом, старовірством, знаннями Прави) різко посилилась і у далекій Московії, при Петрі Першому, який прагнув перетворити колишній улус Золотої Орди, Московське царство, у нову світову імперію – Третій Рим.
Західний вектор царя став результатом його відвертого захоплення масонством. Взяті царем обітниці перед західними великими магістрами, особливо по боротьбі з давнім православ'ям (у формі старовірства) стали головним ідеологічним стержнем для політики Петра. Ці методи боротьби з давньою вірою були перенесені і на Україну у 18 столітті.
Вилучення та знищення прихованих влесовичних текстів було справою часу. Жорстоке переслідування старовірів на землях імперії (на Україні — давньої православної, рахманської церкви) стрімко ширилося до її кордонів — на захід, південь і схід.
Окремі влесовичні тексти, стараннями українського козацтва, рахманів та волхвів, після відходу у 17-18 століттях з політичної арени Української держави, з центром на Волині, потрапляють і на захід. На заході, у середовищі таємних товариств і лож, орденських структур і таємних організацій католицької церкви, зростає інтерес до стародавніх слов'янських письмен, найперше велесовичних.
Увага ворогів концентрується на центральних слов'янських землях – на Волино-Карпатському регіоні, землях від Західного Бугу до річки Рось, від ріки Прип'яті до Карпат. Вони знають, що саме тут рахманами та волхвами створено надійні та недоступні для них схованки найцінніших надбань рахмано-вохвівської системи періоду Артанської, Дулібської і Роської держав.
Знають вони і те, що ці рахманські надбання були передані Українській державі, яку вони, зусиллями п'ятої колони та агресивних сусідів, завзято нищили, та яку змусили приховати державні символи у 1725 році.
У період 17-18 століть осередками масонських та орденських організацій по пошуку раритетів стають численні замки та палаци, що потрапляють до рук окатоличеної шляхти та магнатів. Формуються і спеціальні ордени (польський орден Святого Станіслава, 1765 рік) для переслідування частини української старшини та духовенства, яка не пішла шляхом духовної зради старій православній вірі.
Після остаточного поділу Польщі, у кінці 18 століття, Волино-Карпатський регіон потрапляє до рук Російської імперії та Австро-Угорщини. Новітні урядники відновлюють пошук слов'янської старовини та починають агресивне переслідування представників забороненої ними рахманської церкви (у народі православної козацької).
Після падіння Російської імперії, на початку 20 століття, землі Волині та Прикарпаття передаються більшовиками до Польської держави (1920-1939 р.). Поляки використовують цей період на Волині та Прикарпатті для розгортання нових пошуків давніх слов'янських та українських артефактів.
Польськими археологами інтенсивно досліджуються численні городища і кургани, а також підземелля покинутих та зруйнованих давніх православних рахманських монастирів. Бо вчені вважають, що такі можуть містити приховані входи у підземну систему комунікацій та спеціальні рахманські сховища.
Лишень дії фашистської Німеччини та СРСР у 1939 році зупиняють почату роботу.
У період фашистської окупації України, у 1941 -1944 роках, пошуки рахманських (арійських) артефактів здійснюють і німці. Розкопками та пошуками по усій Україні займається інститут СС «Аненербе» та його спеціально навчені підрозділи.
Свідчення місцевих жителів та витік інформації від представників НКВС говорять про те, що такі розкопки були небезуспішними.
Після війни, у 1947 році, в запалі політичної боротьби, долаючи опір місцевого населення, так званих бандерівців, які чинили спротив насильницькій колективізації та етнічним чисткам з боку НКВС, був виданий указ Уряду СРСР (за ініціативою Й. Сталіна) про ліквідацію усіх підозрілих підземель на території СРСР.
Своїм вістрям указ, нібито, він був спрямований на руйнування так званих «криївок», але фактично і на широку ліквідацію українського національного спадку — залишків замків, давніх підземель, підвалів, колодязів, печер, підземних ходів по усій Західній Україні.
У період 1947-1953 років у Волино-Карпатському регіоні було підірвано, засипано, зруйновано тисячі об'єктів історичної спадщини. Надзвичайних руйнувань зазнали унікальні середньовічні пам'ятки, цінні будівлі і споруди, та, особливо, численні підземні об'єкти різних часів.
Як розказували очевидці, подібні дії влада пояснювала «непридатністю» та «зношеністю» давніх будівель і споруд, технічною небезпекою підземель та їх майбутньою непотрібністю.
У голодні післявоєнні роки радянська держава витрачала величезні кошти на таку «потрібну» їй справу.
Руїни історичних замків, підземні ходи, унікальні тунелі, давні колодязі, опуски у підземелля та печери, глибокі гроти, сили НКВС безжалісно підривали, руйнували, засипали будівельним сміттям, щебнем та землею, а місця розташування таких споруд надалі засаджувались деревами, замощувались та асфальтувались.
Масштаби руйнувань унікальних українських пам'яток у 40-50-х роках ХХ століття перевищували усі межі можливої «доцільності». У такий спосіб історичні об'єкти Волино-Карпатського регіону стали заручниками агресивної імперської політики нищення усього українського.
У військово-політичному протистоянні, у підземній війні з українським минулим, свідомо нищились найцінніші слов'янські та українські артефакти, найдавніші споруди, унікальні за значенням старовинні підземелля, цінні давньослов'янські та українські підземні ходи та печери!
Але і це не було кінцем ідеологічної війни…
Десятиліття 50-80 років ХХ століття стали новим періодом жорстких заборон на вивчення давної слов'янської історії регіону, що були введені в систему освіти та науки.
На слов'янські археологічні знахідки у межах Західної України, які мали стосунок до подій раніших за 11-12 століття (найчастіше 1тис. до н.е. – 1 тис. н.е.), накладалося негласне табу. Вони мусили датуватися більш пізнішими часами, або приписуватися іншим народам (готам, скіфам, гунам, аварам і т. п.). За цим пильно слідкували відповідні державні служби.
До того ж учасникам експедицій, археологам та історикам того часу, належало давати підписки (на десятиліття вперед) про нерозголошення «підозрілих» експедиційних знахідок, пов'язаних з давнім славянством. Порушення загрожувало тяжкими наслідками — забороною на професію, кінцем наукової кар'єри, суспільним цькуванням сім'ї та самих вчених.
Писати про унікальні слов'янські старожитності, оцінювати їх вік та належність до слов'янських держав 1 тис до. н.е. – 1 тис. н.е., було вкрай небезпечно і фактично не можливо. Таких артефактів просто не повинно було існувати (як і велесовичних написів). Археолог або історик міг отримати клеймо українського націоналіста, що у тих часах означало відлучення від професії і заслання у табори.
І не важливо, що найдавніша слов'янська археологія декларувалась у СРСР надбанням усього слов'янського світу! Ламати імперські догми та міфи про єдиний давньоруський етнос, який нібито виник у 10-12 ст.н.е., про ефемерну східнослов'янську спільність у 8-9 ст.н.е., ніхто не мав права!
Дослідницькі звіти різноманітних експедицій тих років, які вивчали слов'янські городища та поселення 5-9 століть, носять дуже поверхневий характер. Вони говорять про, начебто, примітивні давньославянскі культури, бездержавні та неписемні слов'янські племена.
До таких звітів зумисно не вносяться описи «непотрібних» та «неправильних» речей. У таких віддається пріорітет детальним замальовкам та описам кераміки, господарських речей, примітивних жител.
«Підозрілі» знахідки у слов'янських поселеннях та городищах суворо відбраковуються представниками відповідних органів. Науковцям забороняється розголошувати інформацію про побачене та вилучене фактично до кінця своїх днів...
У ті часи по особливому розгортається і Вузівське навчання майбутніх українських істориків і археологів у СРСР.
Молодих дослідників вчать зараховувати усе підозріле (часто слов'янське) до інших, не слов'янських культур.
Їх суворо застерігають — артефактів ранніх слов'янських держав (до київських Рюриковичів) не існувало та існувати не може. Бо слов'яни були завжди дикими і примітивними, а освіту та знання слов'янам принесли'просвітителі" візантійці і Володимир…
Але докази величного слов'янського минулого були і є!
Вони сховані у підземеллях Соуренжа та Пересопниці, у глибоких сховищах давніх міст величної Роксолані (Росколані), у поруйнованих колодязях (входах у підземелля) святих місць Волині та Прикарпаття.
Бо, час від часу, історична правда усе ж проривається назовні!
Вона виринає разом з випадковими знахідками простих українців, які одного разу зазирнувши у старий бабусин підвал, чи спробувавши очистити старий дідівський колодязь, натрапляють на родинні схованки своїх предків.
Нижче подані фотографії однієї такої дивної речі, виявленої у Волинському регіоні.
Це скручена у вигляді кільця пластина, на якій бачимо текст, що вирізаний на металі. Текст складений велесовичними буквами та обмежений з боків двома лінійними сваргами (право та лівосторонньою). Помітні сліди гравірування та дрібні пошкодження у наслідок користування кільцем.
Об'єкт надто цікавий для знавців велесовиці, бо виступає як вагомий доказ її достовірності. Ось чому варто глибоко проаналізувати цікаві фотографії з інтернету.
По-перше, велесовичні букви напису складають певний складний сакральний надпис, який легко прочитає кожен українець, бо абетка дуже нагадує українську — *С В Р Г І Є О Ц Ь* (бічні сварги умовно показані зірочками).
По-друге, для дослідників велесовичних текстів вповні зрозуміло, що це шифрограма (абревіатура з пропусками букв та без розділових знаків), яка приховує важливий зміст поданого напису.
Так що ж означає цей напис велесовицею?
Враховуючи те, що велесовиця є сакральною абревіатурою, духовним рахманським тайнописом, у якому навмисно пропущені деякі букви і немає поділу на слова, фраза мусить звучати лишень у такий спосіб — *СВАРОГ І Є ОТЕЦЬ*!!!
Доказом правильності такого розшифрування є ідентичний набір букв на дощечці 22 у автентичному тексті "Велесової книги", який, на переконання перекладачів, становить там сакральну фразу з особливим значенням (…ТАКОЖЬ І…СВРГІЄОЦЬ…І ПРОЩА…).
Ця фраза на дощечці 22 переважною більшістю дослідників розшифровується лишень у одному-єдиному значенні — "СВАРОГ І Є ОТЕЦЬ"!
Отже, маємо сакральний вислів, який визнає СВАРОГА духовним ОТЦЕМ тієї людини, яка носила цю річ. Одночасно ми розуміємо, що такий напис є духовним законом для колишнього власника кільця.
Але і це не вся глибинна інформація, що прихована у сакральному написі.
Найпевніше, слова СВАРОГ і ОТЕЦЬ є теж абревіатурами сакрального змісту зі своїми духовними розшифруваннями, де кожна буква – нове сакральне слово.
З "Велесової книги" знаємо, що слово СВАРОГ – це одне з імен Творця. Це ім'я того, хто створив Всесвіт та Світлий Ірій (тонкий світ), увесь наш явний світ.
Схоже, що якась додаткова сакральна інформація, зрозуміла посвяченим, прихована саме у шифрограмі СВАРОГ. Така інформація у давнину легко читалась волхвами та рахманами, людьми які відали Праву та славили її (були православними у повному розумінні цього слова).
Цікавою особливістю напису є і присутність у ньому суто українських букв — "Є" та "І". Їх наявність у короткому тексті кільця чітко вказують на велесовицю, як на попередницю українського алфавіту.
Короткий напис спростовує і кириличний міф про "особливості" читання давньої букви "оук" як "о" та "у" одночасно. У велесовичних текстах буква "оук" (овал з кінцями у гору) читається виключно як буква "О"!
Це ще раз переконує дослідників у тому, що усі кириличні компільовані тексти давньоруських літописів, сформовані у 15-16 століттях десь за Москвою, зумисне деформують звучання велесовичної букви "О" («оука"), і штучно перетворють її у кириличну "У".
У такому випадку слово РОСЬ, на догоду фальсифікаторам, у кириличних текстах, звучить виключно як РУСЬ.
Такий прийом фальсифікатори намагаються перенести на прочитання "оука" в усіх древніх велесовичних текстах (наприклад "Велесовій книзі").
Робиться подібне лишень з однією метою – можливості "узаконення" крадіжки давньої слов'янської історії (у росів-українців з боку агресивних сусідів) та появи планів загарбання територій давніх росів-українців! Це приклад гібридної війни 15-16 століть!
То що ж дає нам оприлюднена у інтернеті знахідка?
Очевидно, що українцям, як нащадкам росів, надто важлива поява древнього велесовичного тексту, який не відноситься до "Велесової книги" та який виконаний з прицілом на довговічність (на металі).
При цьому набуває ваги твердження окремих дослідників, що основою української абетки є не штучна та складна кирилиця, а давня та сакральна велесовиця.
А що ж далі?
Далі продовження дослідницької роботи та звернення до пересічних українців — широко публікувати у інтернеті фото знайдених ними речей з "дивними" знаками, що нагадують букви.
Таким способом вдасться розвінчати фальшиві імперські міфи про неписемність та бездержавність давніх слов'ян (до 9 ст. н.е.), висміяти брехливе твердження чужинських ідеологів, що українці – це "окраїнні" поселенці русского мира!
І стосовно кільця... Поки що не з'ясований точний його вік, не зрозумілі форми використання кільця у давнину, його належність певній верстві духовенства чи конкретній особі. Фотографії ретельно вивчаються та аналізуються усіма зацікавленими дослідниками з різних куточків слов'янського світу.
Хоча уже зараз домінує думка, що перед нами кільце слов'янського рахмана-старотця, яке виготовлене, ймовірно, у 3-2 ст. до н.е. (тобто більше 2 тисяч років тому!) і, що воно мало особливе значення у обрядах шанування Творця-Сварога.
І на останок…
Нині на шляху збереження таких цінних слов'янських речей стоїть повальне захоплення колекціонуванням сторожитностей з боку політиків, можновладців, збирачів старовини.
Слов'янські артефакти, під виглядом готських, скіфських, гунських чи аварських речей, нині бажані придбання для колекціонерів зі всієї планети, багатих торговців антикваріатом з Європи та Америки, які, у такий спосіб, назавжди утаємничують історичну правду про слов'янство.
Цьому сприяє узаконена наукою "незаконність" усього давнього слов'янського, яке не вписується у загальноприйняті історичні моделі.
Неодноразово згадувалось, що істориками та археологами у 18 — 20 століттях була піднесена на щит хибна концепція слов'янської історії (карамзінсько-сталінська), яка не визнає подібних кільцю речей за слов'янські. Така концепція всіляко сприяє повній невідомості значимих для історії України артефактів.
Є і інші дивні фактори, які стимулюють нашу необізнаність давньою історією України.
Так історична наука і досі штучно ділить давній слов'янський ареал на аморфні та безликі археологічні культури, ігноруючи світоглядну, ментальну та мовну єдність населення великої частини Європи у 1 тис. до н.е. – 1 тис. н.е., тих, хто вважав себе слов'янами. Вона не бажає бачити образів живих і славних предків далекого минулого, слов'янських духовних провідників, лідерів слов'янського світу, які його будували — рахманів та волхвів.
Крім того, за нав'язаним нам карамзінсько-сталінським викладом української історії, речі з велесовичними написами взагалі не мають права на наукове існування. Бо це суперечить концепції про "споконвічну дикість" слов'янських предків.
Виходить, що подібні до кільця речі, з "не зрозумілими" та давніми текстами, своєю появою руйнують усталену, але недостовірну, історію слов'янства та заважають маститим науковцям почивати на академічних лаврах.
Чи не дивний парадокс?
Тому, надто важливо, аби фотографії подібних слов'янських артефактів якомога частіше потрапляли на очі небайдужої до історії громадскості, молодих учених-істориків, допитливих пошуковців, стимулюючи історичні диспути, надихаючи молоде покоління на зміни в українській історичній науці!
Не втратьмо унікальну можливість позбавити історичну науку оманливої імперської луди!
* * *