Новорічних свят, як і новорічних телепередач та прем'єр, уникнути неможливо. Можна ігнорувати телевізор на протязі року, але тільки не у «критичні» святкові дні.

На справедливі обурення українців «Скільки можна!» щодо російських кіркорових-вайкулє, іронійдоль, наші намагаються відповісти вітчизняним продуктом. Ідуть на виклик глядачів зі своїми передачами і, відповідно, кінокартинами. Наскільки це виправдано з точки зору глядацької уваги, отримання зиску, можуть засвідчити рейтинги. Хоча вони нічого не скажуть про художню цінність, смак чи несмак авторів, аудиторії.

Взагалі, чи повинен новорічний ТВ-продукт нести якусь художню цінність, питання. Чи доцільна критика? Адже основна мета – розвага, музичний супровід, сміх. Це все, що необхідно, умовно кажучи, за святковим столом. І власники каналів, пам'ятаючи про безпрограшне «хліба й видовищ», з невеликими варіаціями, йдуть по цьому шляху.

Бо, наприклад, «Інтер» зробив наголос на душевності (псевдо душевності?). Ведучі (вони ж зірки каналу) випромінювали доброту, розуміння, намагалися ширяти у душах глядачів. У щирості довелось засумніватись, коли на сцені з'явились Ані Лорак і Таїсія Повалій. Талант-талантом, але виконавиці дискредитували себе, зайнявши певну позицію щодо подій в Україні. І представляти їх знову і знову, все одно що годувати людину через силу.

Можна було переключитись на «Вечірній квартал», якість гумору учасників якого у декого викликає сумніви. Проте цей «корабель невичерпних жартів» ще нікому не вдалося потопити. Затребуваність, вміння підібрати ключі до душ і грошей інвесторів – і успіх в кишені.

Цього разу квартальники «пройшлися» по Томосу, не забули про політиків всіх рівнів. В цілому розповіли глядачам про українську дійсність через призму своїх жартів. Злі язики стверджують, що є замовлення, комусь здається, що такий своєрідний гумор більше принижує. Коли ж дивишся на реакцію залу, розумієш, що там всі свої. Для когось Квартал «опускає» людську гідність, а для когось, можливо, навпаки.

Не оминеш і цьогорічне «Скажене весілля» — новорічну зіркову прем'єру. Ось ви говорите, що в Україні кіна немає. Добре, не ви. Просто є така думка. Так ось же воно, веселе, світле, невибагливе. Здається, що схоже на «Сватів» за стилістикою – перехрестіться. Якщо й так, що тут поганого – мільйони дивляться і просять все нові й нові сезони. Якщо здається примітивним, для чого підвищувати планку для новорічної «кумедії». Кіно ж про любов наперекір всьому, українську дійсність, колорит. Можна стверджувати, що це фільм-одноденка. Повірте, картину ще стільки разів покажуть, що ви її обов'язково полюбите, і не будете опиратись перегляду.

Сьогодні, коли мова заходить про вподобання, можна стандартно здихатись опонента. Не хочеш, не дивись, або дивись щось інше, благо, вибір є. Час такий! На зміну постмодерну приходить діджимодерн, замість дійсності – симулякри, замість правди – самі розумієте що.

Можна звикнути до всього, навіть до українського телевізійного продукту. Серйозні люди теж іноді повинні ні про що не думати. Вони можуть станцювати під зірку кітчу Вєрку Сердючку, або посміхнутись на дуже прямолінійні жарти.

Мабуть, некоректно порівнювати нинішні новорічні фільми і шоу з дешевим алкоголем, похмілля від якого важке, і зовсім не окрилює душу. Час такий! П'ємо те, що дають, на ті гроші, які в нас є. Життя важке – нам хочеться чогось простого, навіть примітивного. Хочеться відволіктись, забутись. І не думати про пробудження.

Тим же, хто іншої думки, можна вийти з-за святкового столу, переключити канал, вимкнути телевізор. І залишити свою думку при собі. Власне, це стосується і тексту, який можна не читати. Час такий!