Василь Семенович, чув я, радянську владу не любив. Але й у повстанці не рвався. Сім'я, господарство, діти – восьмеро, чи що… Словом, ви розумієте.

Мій дід був одним із тих дітей, то від нього все це й знаю. В лютому дідові вісімдесят шість виповнилось. З решти, здається, вже нікого нема.

Радянську владу прадід Василь не любив з цілої низки причин. По-перше, покійна прабаба – я її не застав – була людина віруюча, й більшовиків, чи не до смерті в сімдесятих, вважала натуральними «антихристами». Як кожна пристойна українка, на чоловіка вона мала значний моральний вплив, і, наскільки я розумію, це мало ефект – щонайменше, у контексті ставлення до радянської влади.

По-друге, у Рік Великого Зламу, 1929 від різдва Христового, товариш Сталін вирішив спробувати щось те ж, як товариш Мао майже півстоліття потому, і в прадіда забрали нужденну конячину, ще якусь худобу – хоча худоби тої там було півтори голови – а головне, вирубали яблуневий садок, який він не те що виростив, а буквально вигодував, хоч про дерева так і не кажуть. Дід казав, що прадід до смерті «совітам» цього не пробачив. Не сумніваюся.

Ну й по-третє – але це вже більше мої власні здогади – прадід не був у захваті від полководницьких талантів радянських вождів. Коли в тридцять дев'ятому Сталін і Гітлер розпиляли Польщу на двох, доти на околиці рідного прадідового села здебільшого підірвали. Нащо? Читайте Різуна-Суворова. Підсумком стало те, що рідне село німці взяли на десятий день війни, ба навіть без помітного опору. Який там опір.

Один дідів брат, значить, син Василя Семеновича, Антон, уже був на Уралі, вчив там танкістів, бо був спеціаліст. Всю війну вчив, і всю війну йому було край соромно, що він – спеціаліст, а не воює. Уже в 1944 випросився-таки на фронт, і загинув в Угорщині. Німці теж були спеціалісти.

А другий, Марко, тільки-тільки по початкові війни був узятий до війська. Але видати форму й обстригти його не встигли. Німці прийшли, побачили гарного, поставного красеня в отакенній кучмі (так у нас називали пишну зачіску), й вирішили, що комісар як мінімум. Взяли та й розстріляли. Він і читати до пуття не вмів, який там комісар... Але німцям то було до дупи.

А вже як на Новий рік 1943-тій визволили село, то прадіда, 1900 року народження, взяли в армію «чорносвитником». Ви знаєте, що то таке. Але його таланти швидко оцінили, і став він снайпером, а коли поруч упав і приглушив снаряд – то кулеметником. Він ще й ордена бойового отримав, ну я про те не раз писав.

І, здається мені, не був прадід у захваті від того, як клали тисячі й десятки тисяч, міняючи людей на просування в кілометрах. Хоча, звичайно, нічого не казав. Потім у Польщі німець кинув у нього гранату, прадіда пошматувало, і кінець війни зустрів він аж у Ленінградському шпиталі.

Я думаю – це знову здогад, вибачайте – не Сталіна і не Кремль він захищав, а захищав свою землю й село. У нас так заведено. Це і плюс, і мінус. Не лізьтемо в подробиці.

Просто уявіть мого прадіда. Як він прийшов у 1988 році в свої традиційній фуражці з «містечка» — тобто з магазину – і сказав дочці: «Щось утомився я», — й заснув, а там кров носом пішла, коротше, так і не прокинувся. Він жив просто: робив свою роботу. Треба орати землю – орав; треба воювати – воював.

Я все життя знаю, що він був і кулеметником, і снайпером. І ніколи мені не спадало на думку дізнатися, а скільки ж він убив отих фашистів. Не це було важливо. Його стара фуражна – це було важливіше. Я пам'ятаю його, і мої нащадки теж знатимуть, що був такий прадід, і отака була історія.

Бо наш народ, і наша історія, і це все, що ми маємо – і це дуже багато.