Був написав прездоровенний пост із вагоном історичних фактів, цитат із Біблії, подій стародавньої, нової та новітньої історії і журналістських висновків. Про що? А про 1033-річчя хрещення Русі.
Перечитав – і стер. Не в 1033-річчі справа. Я вам страшніше скажу: справа навіть не в хрещенні. Та навіть і не в християнстві :) І тому от що я придумав: я хотів би написати тут для невіруючих. Якщо вам цікаво, читайте – але тут «многобукв». Тут знов прездоровенний текст.
Більший, ніж той.
***
На реабілітації я мав можливість ґрунтовно повивчати Біблію.
Ніхто не примушував, кстаті, просто там було її дуже багато видань. З коментарями богословів, з коментарями науковців, і в тій редакції, і в сій редакції, і як завгодно. Такий завзятий читач, як я, не міг цього оминути :) Тепер я дуже шкодую, що не зайнявся цим раніше.
Не треба бути богословом, а досить тільки почитати Біблію, аби переконатися: з сучасних парафіян лічені відсотки справді вірують так, як казав Ісус – тобто виконуючи заповіді, а не просто приходячи до храму у визначені дати, з пасочками. Так само і з панотців не всі відчувають себе служителями бога і ближнього свого. (Тим паче, що це повинно для них бути одним і тим же служінням, Ісус так прямо й говорив).
Натомість багато хто почуваються співробітниками мега-корпорацій. Якими вони, в результаті, і є.
Це – не наїзд на вірян чи священнослужителів. Я точно знаю, що є щирі – і ті, й інші. Я сам знаю таких. Втім, як і всяких. Є навіть цікавіші випадки: людина щиро вірує, що світить ближнім любовію господньою – але результати, гм, недобрі виходять якісь.
Але це інша тема. А я тут от про що.
На відміну від Віри, яка і є, і має бути особистою справою, Церква – це завжди політика. А «політика», за визначенням і буквальним значенням цього грецького слова – справа колективна. Церква (будь-яка) – це політико-економічна структура мафіозного стилю. В сенсі закритості, ви зрозумійте правильно.
Ісус боровся саме з цим, зверніть увагу: він же ніде не заявляв про якусь там нову релігію – ні, тільки про очищення старої. Геть бізнесменів із Храму! Це дуже уподібнює його напівміфічному Будді, але то вже окрема історія.
Я тут про те, що питання християнства стало питанням політики ще за життя Ісуса. Якщо хтось раптом вивчав Біблію не так ретельно, як автор цих рядків (чи, навпаки, вивчав ретельніше й помітив там щось, мною пропущене), то нагадаю: Ісуса розіп'яли з чітко політичних причин.
Понад те, після страти його (і вознесіння на небо, як каже релігія) послідовники багато-пребагато сперечалися. Ці суперечки, почасти викладені в писаннях апостолів, є прекрасними взірцями суто політичної та корпоративної (контр)пропаганди. Хоча, коли вже зовсім углиб, сам Ісус теж дуже добре розумів, у чому річ: його хрестоматійні відповіді на запитання про «динарій кесаря» чи про долю Йоанна Предтечі – це шикарні взірці дипломатії. Гнучкої. Але принципової. Але гнучкої. Нашим би нинішнім можновладцям так.
Так от, ходімо далі. За пару століть після того, як померли останні, хто бачив Христа живцем, відповідна релігія поширилася неймовірно. Як це сприйняли широкі верстви, а надто – їхні керманичі? Ага: як зайвий привід замочити одне одного.
Бо божим словом людську натуру в цілому не переламаєш, на жаль.
Оскільки більшість війн велися на території Римської імперії, 325 року імператор Константин скликав Нікейський собор. На цьому поважному зібранні визначили, які писання є єрессю, а які нє. Ну, щоб якось визначитися, кому кого мочити – а не всім підряд усіх підряд.
І це дало ефект. АЛЕ! Нічого подібного не сталось би, якби Константин не забезпечив усе це своїми спецназом і армією.
Так усе було й надалі. Наприклад, розкол Церкви 1054 року був чистісінько політичним. Хто кручє: єпископ Риму, "primus inter pares", чи Патріарх? І це ж не 1054 року сталося. Воно почалось набагато раніш.
(1054 року сталися тіки дві цкаві речі: помер Ярослав Мудрий, а Землі досягло світло вибуху наднової SN-1054, що й зафіксували китайці, бо іншим цивілізаціям явно було не до того. Там зараз Крабовидна туманність, астрономи-аматори її обожнюють, а професіоналів, кажуть, вона вже давно замахала: їм цікаво, шо там буде ще через сотню тисяч років – але вони чомусь підозрюють, що не доживуть :) )
Між тим, саме Великий князь Київський Ярослав свого часу призначив митрополитом Руської православної церкви знаменитого Іларіона. При цьому князь дуже потужно плюнув на канонічні правила, що вимагали узгодження з Константинополем, і на всяке таке.
Бо Ярославу в Києві ХІ століття протистояти було навіть важче, ніж імператорові Константину – в Нікеї 325 року. Від Константина можна було змитися в інші експровінції Імперії і влаштувати там всякі повстання (що й відбулося надалі). А куди було змитися з Києва? До «чорних клобуків»? Волзьких булгар-мусульман? Католиків-поляків та католиків-угрів? Ага. Отак вони всі на тебе й чекали з твоїм православієм.
Пізніше-то вже да – но не тоді, далеко не тоді.
Тобто власне Православна Церква на наших теренах є прямим наслідком «політичного втручання в церковні справи». Я вже мовчу про ті політичні, фінансові й просто шпигунські зусилля, яких пізніше доклала Москва, щоби перетягти собі спочатку митрополію, а вже тоді – створити патріархат (всього-то треба було помаринувати з рік під почесним арештом Патріарха Константинопольского, як там його, Єремію ІІ? – а потім пообіцяти йому стільки-то червінців і шукрок соболиних; про це російські історики майже завжди писали чесно, ну бо розуміли, що віра вірою, а політика політикою, чого вже там).
Загалом, всю тему перетворення Київської метрополії на Московський патріархат дуже просто можна просто розкласти на окремий текст політично-військово-економічно-шпигунських дій. Але це буде малочитабельно: дата – дія, дата – дія. Та й ніхто ж не приховує, що це була серія спецоперацій кількох (не двох) протиборчих сторін із різним ступенем успіху.
Одне неясно: а де тут бог-то стояв? :)
Тему можна продовжувати. Як за царя Петра І Церкву повністю підкорили державі, як за СРСР те саме зробили ще повніше (між іншим, а чи всі тут знають, що назва «Русская Православная Церковь» офіційно узаконена персонально колишнім семінаристом тов. Сталіним, і не коли-небудь, а 1943 року?))), так і зараз у Росії Церква є зброєю держави. Як потужний пропагандистський, спецопераційний, а також і контрабандистський ресурс.
(В останньому пункті московський патріарх Кірілл був спецом ще за часів мого дитинства і його відносної молодості; підозрюю, тепер можливості суттєво звужені – ну не любить їх Захід триклятий, розкольницький; а контрабанда-то може бути лише з цивілізації до варварів, і тільки потім навпаки; тобто без Заходу ніт).
Тому дискусії про Томос, і чи канонічна ПЦУ, і все оте таке – це не про Віру. Й не про канонічність. Взагалі. Це тупо про політику, брати і сестри. Ну, і про економіку, звичайно, все таке: куди ж це без політики. Але в першу чергу – політичне.
О, звісно, в Церкви є нюанси: канонічне право – воно дуже гнучке, і не в останню чергу тому, що там визнають якісь штуки, якщо вони, бач, існують досить довгий час. Ну, скільки волосин має бути на голові в людини, щоб вона почала вважатися лисою? Тут те саме.
Але суть у тому, що про Церкву – це про політику. Більше ні про що. Тож, панове атеїсти та інші невпевнені, майте це на увазі. І дійте відповідно.
А вірянам – справжнім, яких одиниці – ще Ісус казав: де двоє чи троє вас зібралися в Ім'я Моє, там Я серед вас. Ну і є панотці, які дійсно заслуговують на довіру.
Головне, пильнуйте, щоб не вовки в овечих шкурах. Єслішо – це теж не я придумав. Це сам Ісус застерігав.