Саме явище боротьби за монопольний контроль над силовими органами та й загалом за системою правосуддя не дивує. Для нинішнього правлячого класу це життєва необхідність, адже якщо таки вибудується хоча криво-косо, але незалежна вертикаль, яка буде реально розслідувати, притягувати і саджати, румунські пристрасті здаватимуться дитячими забавками. Саме тому, влада не зупиниться ні перед чим, щоб цього не допустити.

Саме тому боротьба між старою силовою вертикаллю і НАБУ набуває що далі, то більш широких масштабів і більшого драматизму. Я не є фанатом Артема Ситника і цілком тверезо оцінюю діяльність структури, яку він очолює.

Яка в нас диспозиція. СБУ та ГПУ перебувають під контролем президента. МВС – Аваков і його колеги з НФ. НАБУ – Ситник та його різношерсті соратники в політичних таборах при певному рівні легітимності за кордоном.

Чи використовує НАБУ незареєстровану в Україні техніку? Чи є питання щодо права здійснювати прослуховування? Чи коректно ведеться робота щодо діяльності під «прикриттям»? Чи є питання до того, хто стає агентом? Це питання до фахівців. Можливо і є. На жаль, в Україні сумлінне дотримання законів для правлячого класу є елементом слабкості, а сам закон – зброєю проти неугодних. Така сформувалася «правова» культура. Нею і було заражено все суспільство. В нас всі чітко розуміють – закон часто створено для обмеження одних в інтересах інших, а здатність його обійти є ознакою реального успіху. На жаль.

Звісно, є питання до НАБУ і до їхніх методів. Не ангели, звісно. Але потуги СБУ/ГПУ проти Бюро, автоматично роблять його фаворитом в очах активної частини суспільства. Хоча б тому, що СБУ/ГПУ більш завзято викривають агентів НАБУ, ніж агентів ФСБ, як дехто влучно підмітив.

Хто б не був більше правий у цьому протистоянні, нам слід розуміти й інші речі.

Правлячий клас як мінімум підтримує стару силову вертикаль, а як максимум її руками знищує потенційну загрозу для себе. Так само в зародку намагаються знищити саму перспективу антикорупційних судів.

Олігархи залюбки надають свої інформаційні ресурси під вираження позиції на користь правлячого класу. Виходять «правильні» матеріали, надається ефірний час «правильній» стороні конфлікту.

Влада піднімає ставки. Тепер той же Ситник і його соратники опиняються не просто під загрозою провалу як спеціалісти, перед якими були поставлені певні цілі. Тепер перед ними з'являється перспектива кримінальних справ і реальних термінів. І не треба іронічно посміхатися. В Україні були приклади, коли рибу і більш велику відправляли за ґрати. І ніякі західні лідери цьому зарадити не могли чи не хотіли. Чи все разом, але від того мало що змінюється. Ніхто не витрачатиме сили і час на боротьбу за справедливість в країні, чиї громадяни самі цього не роблять або хоча б не підтримують того, хто робить. Я зараз не про НАБУ і не про Саакашвілі якщо що.

Як би не було, але для Ситника і його оточення похід безпосередньо в публічну політику все ж може стати останнім методом виходу із ситуації, якщо не вистачить сил на перемогу в цьому герці. Оцінювати складно, адже якщо з мотивацією влади все зрозуміло, то із мотивацією Ситника складніше. Що правда, світло можуть пролити його союзники в політичних таборах.

На фоні всього цього, потираючи руками, мовчить міністр внутрішніх справ. Чи то чекає поки по річці пропливе чиєсь тіло, чи то підраховує цінність власних політичних акцій. Помилки і прорахунки президента будуть доречними при подальших політичних торгах.

В усякому разі, саме влада руйнуватиме той і так покалічений баланс і сама ж себе під його уламками ризикує поховати. І країну теж. На полях цих ницих битв за вплив, легітимність в суспільстві та виживання може загинути наша країна, яка має долати набагато складніші перепони в розвитку, ніж жага купки обмежених людей самостверджуватися за рахунок влади і приниження решти українців.