Сталася ця історія давненько, мабуть, вже більше ніж півстоліття назад. Мати п'ятирічного Олеся, після розлучення з його батьком, на той час морським офіцером, випускником військового вишу, у приміщеннях якого зараз розташовується Києво-Могилянська академія, повернулася разом із сином з Далекого Сходу назад до Києва.
Олесь на все життя запам'ятав ту подорож. Спочатку вони довгих десять днів потягом їхали до Москви, з яких цілий день уздовж Байкалу, а потім після пересідання ще сутки до Київа. По приїзду, через деякий час, мати вступила на денне навчання до технікуму, але дітей студентам до гуртожитку брати з собою забороняли, а з Олесевим дідусем у матері відносини були вкрай напружені. Ось так Олесь у шість років опинився в школі-інтернаті.
На попередній співбесіді з директоркою закладу Олесь на усі підступні запитання на кшталт: чи дуже він хоче вчитися та на які саме оцінки — чесно відповідав: «Не знаю». Ситуацію врятувало те, що на момент вступу Олесь вже знав алфавіт і вмів рахувати до ста. Згодом виявилося, що цього цілком достатньо, аби не напружуючись навчатися у першому класі на відмінно.
Через деякий час навчання в інтернаті, якось вранці, Олесь прокинувся, бо відчув, що сильно спітнів. Усе тіло чухалося і свербіло, ще й до того покрилося пухирцями, наче від укусів комарів. Усі хлопці збіглися подивитися на диво дивне. Хтось покликав виховательку і вона швиденько знайшла медпрацівницю. Вирок останньої був коротким — вітрянка або інакше вітряна віспа.
У медпункті усі пухирці змастили зеленкою, аби відстежувати нові висипи. Хвороба передбачала жорсткий карантин, тому дорослі після короткого консиліуму вирішили хворого залишити виздоровлювати у медпункті, у якому зазвичай сторонніх ніколи не буває. Ліки і меддогляд поруч, вбиральня з рукомийником у приміщенні є, невдовзі принесли ліжко, а їжу доручили приносити три рази на день черговому персоналу з кухні.
За два-три дні, коли хвороба почала відступати, а до кінця карантину було ще далеко, Олесю стали зрозумілі усі недоліки перебування у медпункті. Радіо у кімнаті не було, дорослі з'являлися ненадовго і тільки за необхідністю, а головне, виходячи зачиняли за собою двері на ключ. Хлопці звісно інколи приходили побазікати під зачинені двері, але то було сумнівне задоволення.
І от, коли нудьга вже загрожувала перетворитися на велику проблему у вікно з вулиці постукали. Хоча медпункт розташовувався на першому поверсі, на жаль, у вікні відкривалася лише кватирка, яка була розташована високо від землі. Саме через неї друзі намагалися передатити Олесю книжку і коли це нарешті вдалося, то вона виявилась досить великим і добре ілюстрованим «Чарівником Смарагдового міста».
Безперечно, то було спасіння. Таку книгу можна було читати декілька разів: починати спереду, потім повертатися ззаду, а потім взагалі по діагоналі, озвучуючи по черзі різних героїв, розігруючи перед самим собою вистави одного актора, не поспішаючи і насолоджуючись великими кольоровими ілюстраціями. Від усього того дійства карантин якось швидко та непомітно закінчився і Олесь повернувся назад до навчання.
На заняттях не було півкласу: хворіли на вітрянку. Хтось лікувався вдома, хтось у родичів, а хтось у лікарні. Тож, можна сказати, що карантин розповсюдженю хвороби ніяк не завадив, але бонуси від нього все ж таки залишилися. Олесь тепер почав читати вголос краще за всіх у класі. Так, як дорослі: виголошує початок фрази, а очими вже читає її кінець.
Ще й до того, що дуже важливо, просто полюбив читання, як неймовірно захопливий процес. Відтоді почав постійно брати цікаві книжки у друзів і шукати їх по бібліотеках. Словом теж, так би мовити, отримав для себе особливу нагороду від Чарівника Смарагдового міста.