Одна хороша людина підсумовуючи минулий рік написала: «Мій особистий висновок 2023 року: не підкидати хмизу у розпалювання розбрату в українському суспільстві. На жаль, свідомо чи несвідомо, але бажаючих це робити в нас і так вдосталь».

І справді, ми все частіше стаємо свідками публічних скандалів чи інформаційних атак, які ускладнюють з середини і без того титаничні і важкі зусилля ЗСУ у протистоянні сильному і небезпечному ворогові. Погано завуальовані суперечки між політичним та військовим керівництвом, штучний конфлікт щодо мови в армії, з'ясування стосунків між тими хто поїхав і тими, хто залишився, абсолютно «сирий» закон про мобілізацію, який збурив суспільство, зрештою — «95 квартал», або раніше «Дизель-шоу», які, таке враження, винайшли новий жанр — «гумор» на крові.

З одного боку немає чому дивуватись, бо це — Україна, з нашим темпераментом та притаманними українцям пристрастями. Добре посваритися, а потім так само гучно відсвяткувати примирення і продовжувати робити потрібні справи разом — також частина нашої культури. Та темною стороною цієї риси є затятість щодо опонентів, впертість, амбітність, що вже неодноразово у вітчизняній історії призводило до згубних наслідків.

Позначаються втома, втрати, постійний ризик навіть у тилу, і розуміння того, що терміни завершення жахіття, що відбувається, передбачити неможливо. Виникає спокуса, у тих хто володіє повноваженнями, створювати бодай ілюзію єдності.

До речі, згадана на початку хороша людина — засновниця і головна редакторка видання «Детектор медіа» Наталія Лигачова, яка отримала велику долю хейту, ба, навіть погроз, за свою критику телемарафону «Єдині новини» та інформаційної політики в країні загалом. Але тепер вже The New York Times виходить зі статтею, у якій цей телемарафон так само розноситься, і де акцентується увага на втомі українців від нього, падінні рейтингів тощо. І справді втомилися, бо такий формат себе вичерпує.

Будь-кому було б складно утримувати єдність, якщо всі відчуття загострені, ллється кров, а навколо банально багато або ідіотів, або корисливих циніків, для яких і війна — «мати рідна». Необхідність знайти баланс між безпекою та свободою, домовитися про спільні межі допустимого — величезний виклик, відповідь на який стане маркером того, наскільки, пройшовши через випробування, українське суспільство, медіа-спільнота, політикум та влада подорослішали.

Поки ж немає іншого виходу ніж за можливості відкладати суперечки на більш мирний час, принаймні ті, що не стосуються виживання. З іншого боку, пройшло два роки з початку повномасштабного вторгнення, і владі вже не варто сприймати критику як замах на державу.

Бо держава — всі ми. А єдність певною мірою — це вміння розмивати межі між собою та іншим, і бачити у цій синергії мету. В даному випадку — перемогу.