Вна була невисого зросту. Десь троха вишча за тумбочку з мої обшчагівскої кімнати. Але зґрабна, до холєри ! Її різьблена фіґурка пливла, як у космосі, поміж людий, котрі фист спішили хто куди — єдні на дачу, другі на забаву, як ми, наприклад. Ніжки феї земли сі не торкали і здавалось, шо все докола ся спиняє. Єдно її, великє, ладне, воко було кольору пива по підисєть копійок за півлітру, шо сі продавало в ригалівці на Пичерскім мОсті. Друге, хоч і було навхрест заклєїне пластирьом, променіло сиксуальним вогнем не менче попереднього. Але того другого я на той момент не видів, бо вна йшла попри мене акурат тим, «пивним» боком.

О ! Була п'єтницє !!! Ми, з колєґов по кличці Кнут, верталисі з пар і в наших головах було пусто, як і в кажного студента в цей благословенний день. Коли я ї увидів, моє серце нагло стало товктисі об груди, як мій одногрупник Ігорко Шмаркля об стіл призивної медкомісії. Мої, давно непрасовані, сподні рєзко зачєли сі випростовувати.... Колєґа Кнут був, як завше, незворушним, бо його в тім життю цікавило лиш ліжко і дві скринькі пива під ним. Ясний ґвінт, люде, шо коли вна сі повернула до мене тотим другім воком, серцебиття троха стихло, але було далекім до космонавцкого.

- Куба, — сказав я так голосно, ніби оголошував зупинкі в митро.
Вна сі подивила спершу на мої брудні красовкі з траси, потім на джінси мантана за сто сімдисєть рублів і, витримавши паузу кубіти, шо знає си ціну, відповіла :
- І хулі ?
Дивне імє, подумалось мині :
- Та ба нич, — продовжив я нашу інтилектуальну розмову.
- Піва хачу, — розмнєклим иротичним голосом повіла вна.
Я вже хтів стартувати, але увидів, шо Кнут вже пхнув наперед себе штири півлітрові слоїкі з рідинов, котра тодий сі називала «піва».
- Мої два, — сказав кумпель і лупнув по столі баньками.
- Шо з воком, — ненавязливо спитов я.
- Гг, аса укусіла, Куба !, — сказала вна такім голосом, шо пиво мине перестало цікавити зовсім.
- Настя Кутузова, — німфа простягнула мені свою маленьку лапку
... То був мій перший сиксуальний досвід, люде ! Після войска. В ту ніч я не робив нич. На почєтках. Вібачте за гру слів, але все робила ВОНА. Своїми цукровими варґами посолодила всенькє моє, змучене важкіми армєйскіми трівогами, тіло. Потім висмоктала все до остатньої краплі з мого кутаса, шо стирчєв, під кутом пізанскої башти і котрого вона відразу лагідно прозвала «гансом». Но але той ніяк сі не вкладав в позицію «лєжать» і це змусило мине взєти ініціативу в свої... нє, люде, не рукі. Я заходив в неї зизаду рокінрольним рифом, вна підхоплювала хвилю і ми танцювали цей шальоний танець, як в невагомости. Потім, вже спиреду, шчепившись устами, ми периходили на блюз і заспокійливо відбивали ритм єден другому своїми, ше практично новими, зубами. Ганс ніяк не хтів сі заспокоювати. Я грав Настю на повну пуцьку. А та ричєла, шо ранЕна. В неї було, засмагле до кольору скоринкі армєйского хліба, тіло і мені сі хтіло ї ззісти, задусити, закатрупити, ґласкати.... А порцелянові вазонки грудей, тонкі білі полосочки на смачнезій дупці — все це змушувало видобуватисі ше більшій енергії з моєї серидини. І тіко Кнутови було всьо до сракі, він си лежєв на сусіднім ліжку за шторкою і хропів, як касімсот* на посівній. Нарешті мій ганс сі положив у своє звичне положеннє і ми полєгали спати. Рано я ся проснув від самотности і шаленого голоду. Із, ше теплого сліду від настиної фіґури на подертім простирадлі, видобувавсі тонкій її запах. В проминьох сонця клубився дим від кнутового дзиґара і мені здавалось, шо ось-ось з нього матеріалізуєсі моя Настуня. Але ні. Більше я ї не видів ніґди....

Але вже післязавтра я був на Уріцкого, в колєйці до винеролога, шляк мене трафляв по повній, бо в споднях коїлисі несусвітні речі. Я став під ґабінетом, перибираючи ногами, як кінь перид стартом на кийовскім іподромі. Мабуть, все ж таки, була моя Настя відьмов, бо ж забув вам повісти, шо вже під рано я увидів її друге воко — вно було ЗИЛЕНЕ ! А люде з ріжного кольору вочима не є ординарними представниками люцтва, нє. Типерка я то знаю...

Завше ваш, Яків Кутовий.

*касімсот — кіровец, трактор такій