Зараз на слуху у вчителів Положення про педагогічну інтернатуру. Цей документ щільно пов'язаний з іншим – Дорожньою картою реформування IT-освіти, яку у грудні минулого року презентував міністр цифрової трансформації України Михайло Федоров. Зокрема, йдеться про низький рівень викладання математики та інформатики в українських школах. У якості рішення пропонується залучати до навчального процесу IT-фахівців без досвіду викладання. За таким інтерном закріплюється вчитель, який упродовж року має сформувати в айтішника навички та вміння для навчання школярів. 

Залишимо зараз осторонь очевидні питання, на кшталт – нащо досвідченому фахівцю з ІТ-галузі, яка є лідером за ринком зарплатні в Україні, йти працювати у школу? А також, хто буде тим вчителем, який буде навчати інтерна викладання? Чи не буде це, як гуртки, довіском тим, у кого не набралось годин до ставки?

Розглянемо питання з іншого боку – чи дійсно гарний ІТ-фахівець автоматично має стати гарним викладачем математики чи інформатики? Навіть після інтернатури.

Нагадаю, що така ідея виникає не вперше. Поясню на власному досвіді.

Ще у 1985 році, коли партія та уряд доручили Міносвіти та Академії педагогічних наук України затвердити навчальні програми та посібники для шкільного курсу «Основи інформатики і обчислювальної техніки» для 9-10 класів. У тому ж році до педінститутів  надійшли навчальні плани для спеціальностей 2104 і 2105, за якими шкільні вчителі математики та фізики мали отримати додаткову спеціальність – «вчитель інформатики». Тож легко вирахувати, що перший випуск педагогів за цим фахом відбувся у 1990 році. Але зрозуміло, що в масштабах всієї країни брак вчителів інформатики відчувався ще не один рік.

У 1991 році я працював шкільним вчителем у сільській школі на Житомирщині. Тоді у школах вже почали з'являтись перші комп'ютери «Пошук» виробництва київського НВО «Електронмаш». А ось з викладачами інформатики була проблема. Тож директор нашої школи домовився з керівництвом місцевого ГЗК, щоб 2 рази на тиждень вони відпускали начальника свого обчислювального центру Дмитра Т., щоб він навчав школярів новому предмету — інформатика. Нічого не нагадує? Йдемо далі.

Дмитро був моїм товаришем, ми були однолітками – вчорашніми випускниками. Я – педагогічного училища, Дмитро – політехнічного інституту. Тож я викладав, як вчили 4 роки в училищі, а Дмитро — як умів. В комп'ютерних програмах він розбирався круто, учні дивились на нього як на Супергероя, та він і був тим Сурпергероєм, якого покликали рятувати світ. Але готуватися до кожного уроку… системно, вимогливо, методично, проводити уроки яскраво, цікаво – явно то було не його сильною стороною. У всіх Супергероїв з дисципліною не дуже). Свою місію Діма виконав, а через 2 роки до школи прийшов працювати інший інформатик, з першого випуску педагогічного інституту, але працював він не довго, пішов програмістом у один із банків. Там також був брак кадрів, але зарплатня у кілька разів більша.

Ця історія мала своє продовження. Через кілька років ми з Дімою створили наші перші комп'ютерні курси. Він знайшов 2 старі списані комп'ютери, відремонтував, встановив програми і допомагав мені підтримувати той парк техніки у робочому стані. І робив він це ідеально. Я склав програму навчання, надрукував оголошення, і сам став навчати бажаючих. І все вийшло краще, ніж ми очікували. На наші комп'ютерні курси завжди була черга. От вам приклад того, що кожен має займатися своєю справою.

До чого я це веду?

Я вважаю, що для педагога профільні знання предмету не є головною вимогою. Бо шкільна програма не така вже й складна, як на мене, за бажання її може освоїти будь-хто. Головним має бути професійна здатність до викладання, якщо хочете, особливі здібності та склад характеру.

Тож в питанні залучення айтішників до викладання у школах головним питанням є не те, наскільки професійним ІТ-фахівцем є «інтерн», а те, наскільки він є спроможним, як педагог. Хто і як будуть це перевіряти на вході?

Я щиро впевнений, що не можна ставити знак рівності між гарним айтішником та людиною, яка зможе фахово донести свої знання до учнів. Так само як гарний спортсмен не обов'язково може стати гарним тренером. Бо мало знати та вміти самому. Навчати інших – це особливий склад розуму та характеру, якщо хочете, особливий дар.

Звісно, нестача вчителів інформатики в школах є проблемою. Але вирішувати її потрібно іншим шляхом. І знову хочу нагадати історію з Національною освітньою платформою, яку наче б то створили, але її немає, про конкурси електронних підручників, які так і не потрапили до шкіл. Ось цим треба займатися і доводити до кінця. Цифровізацію освіти доречно було б почати саме з інформатики. Але зараз створенням цифрового контенту для цього предмету займаються тільки окремі фанати.

До речі, Діма й досі працює керівником ІТ департаменту ГЗК, і ми зостаємось добрими друзями, хоч і не бачились вже дуже давно. Невже знову, через 30 років, він має стати Супергероєм і йти рятувати інформатику у своїй школі?

Ігор Каплаушенко, співзасновник мультимедійного видавництва «Розумники»