Суб'єктивний Магдіяж. Ігри тезків

Оголошене перемир'я на Донбасі виявилося очікувано гібридним, Леонід Кравчук як керівник української делегації у ТКГ зі старту відрізняється від свого тезка Кучми, башти Кремля розпочали власну гру навколо переговорів по Донбасу, а Олександр Лукашенко «зіграв Вагнера» за власною партитурою.

Запровадженню перемир'я на Донбасі передувала телефонна розмова двох Володимирів – Зеленського та Путіна. З офіційних повідомлень можна зробити висновки, що Путін схвалив перемир'я на Донбасі (наче не Росія, Україна та ОБСЄ узгодили його запровадження під час засідання Мінської ТКГ), його обурює проведення місцевих виборів в Україні без території ОРДЛО, а ще Зеленський та Путін обговорювали зміни до закону про місцеве самоуправління в ОРДЛО та невідомий широкому загалу законопроєкт про децентралізцію. Чому український президент вирішив обговорити з російським колегою проєкти українських законів, наразі невідомо, напевне, вирішив порадитися по-сусідськи з більш досвідченим колегою. Показово, що ініціатива Зеленського про підписання протоколу про припинення вогню на Донбасі (на лінії дотику, як сформували на Банковій) повисла у повітрі не лише у російському напрямі, залишили її без відповіді і у Берліні та Парижі.

Зрозуміло, що після біволодимирського діалогу перемир'я мало бути проголошене. Сумно як те, що бойовики порушили його невдовзі після проголошення, але і те, що військові та політики по цей бік лінії зіткнення воліють вправлятися у риториці та казуїстиці, ніж визнати його порушення. Гримати по столу офіційний Київ останнім часом не звик («Вийди, розбійнику" рік тому – виключення для внутрішнього вжитку). І коли командувач ЗСУ Руслан Хомчак доповідає про "поодинокі емоційні обстріли" на Донбасі, а СММ ОБСЄ фіксує їх від початку перемир'я більше сотні, то ніяково має бути не її співробітникам.

До цього додалася заміна голови української делегації у ТКГ. Леонід Кучма пішов з цієї посади, на якій, відверто кажучи, протягом останніх місяців не демонстрував помітної активності. Його замінив тезко та попередник Леонід Кравчук, який за кілька годин після оприлюднення відповідного указу заявив про готовність до компромісів, а наступного дня – публічно запросив лідерів бойовиків приїхати на переговори з Зеленським до Києва. Пропозиція залучити до ТКГ 87-річного Вітольда Фокіна, який вже давно не веде публічної позитивної активності, виглядає не менш абсурдною. Але, якими б не були склад української делегації в ТКГ та заяви її членів, політичну відповідальність за врегулювання на Донбасі несе сам Зеленський.

Цікаво, що Росія на зміну керівника української делегації відреагувала асиметрично. Міньойни Владислава Суркова (і тут не обійшлося без тезків) Алєксєї Чеснаков та Венедіктов синхронно підштовхнули громадськість до думки, що Андрій Єрмак є агентом впливу Кремля в Україні. Навряд чи їх можна назвати першими носіями цього припущення, але інформаційний дуплет привернув до себе увагу. Натомість Єрмак зумів відповісти хіба що ініціативою про проведення зимової Олімпіади в Україні – аналогічна ідея свого часу озвучувалася Віктором Януковичем. Дмітрій Козак перед загрозою втрати візаві вирішив замахнутися на формат консультацій зовнішньополітичних радників Нормандського формату, вирішивши довести його неефективність. Нагадаю, що з усіх учасників Норманді найменші іміджеві втрати в разі замороження переговорного процесу понесе Росія, тобто вони значною мірою загубляться на тлі "обнуління" Путіна та його агресивної в цілому політики.

Зауважу, що у Києві не лише уважно спостерігають за маневрами Росії, але і зробили цікавий хід зі збільшення власної зовнішньополітичної суб'єктності. 28 липня у Любліні (місті вже потрійного символізму для Литви, Польщі та України) міністрами закордонних справ цих країн було проголошено про створення "Люблінського трикутника". Це формат поглибленої співпраці трьох держав у військовій, економічній, енергетичній сферах та зусиллях з протидії російській гібридній агресії. Основою для "трикутної" співпраці можна назвати функціонування ПолУкрЛитБриг, спільну протидію завершенню NordStream2 та іншим проявам російської гібридної агресії. Сильним кроком "Люблінського трикутника" можна назвати запрошення на зустріч у Києві міністра закордонних справ Білорусі Володимира Макея.

У Білорусі відбулися неординарні події, адже тамтешні силовики затримали 33 бойовиків ЧВК "Вагнер", відомої своїми воєнними злочинами в Сирії та Лівії. Зауважу, що серед затриманих – чимало учасників російсько-терористичних загонів, які воювали на Донбасі, навіть особисті охоронці одіозного Захара Прилепіна. Дії білоруських спецслужб виявилися для Росії несподіванкою, тамтешнім спецслужбам довелося міняти версію поширення "українського сліду" на "розпорошення реальності", адже офіційний Мінськ відмовився "давати задню" з цього питання. Наївно вважати, ніби подібний інформаційний спалах відбувся напередодні президентських виборів – найбільш драматичних за новітню історію Білорусі – випадково. У загальному контексті передвиборного ендшпілю варто розглядати і зізнання Лукашенка про перенесений на ногах COVID-19. Дивно, що Світлана Тихановська, яка зуміла зібрати 50-тисячний мітинг на свою підтримку на площі Бангалор, не наважилася оголосити "полювання на вагнерів".

Повертаючись до подій в Україні, варто звернути увагу на кілька цікавих моментів. Протягом тривалого часу не працювали офіційне Інтернет-представництво президента та сайт Служби безпеки України, що засвідчує наявність серйозних кіберзагроз для країни. Вони, до речі, належать до категорії критично важливих у сучасному світі. До офіційних прокурорських лав повернулися на посаду прокурора Києва виведений з-під люстрації Олег Кіпер на посаду прокурора Києва та Святослав Піскун, непересічним досвідом якого офіційно висловила захват Ірина Венедіктова, позаштатним радником якої він став. Тут можна додати низку ініціатив Міхеїла Саакашвілі, "діамантом в короні яких" можна назвати не абстрактний "суд у смартфоні", а прагнення винести на всеукраїнський референдум питання долі Конституційного Суду. Олександр Корнієнко інтерв'ю "Українській правді" переконливо довів, що роль керівника партії влади для Олександра Корнієнка залишається "на виріст".