Сесія Парламентської Асамблеї Ради Європи значною мірою виявилася «українською» за змістом. У цьому нема нічого дивного, адже наша країна залишається в центрі уваги світової спільноти. Проте із цих подій необхідно зробити висновки.

Почнемо з скандального виступу Мілоша Земана, який обурив українську делегацію та примусив дезавуювати слова президента країни чеський уряд. Головний меседж, який той мав транслювати слухачам у ПАРЄ – далеко не про Крим, а про «можливу європейську війну». Цей елемент залякування істеблішменту Старого Світу у 30-х роках використовував ще Адольф Гітлер, зараз настала черга Володимира Путіна. Елемент, треба визнати, дієвий, а Земан не втратив шансів зберегти посаду президента Чехії. Більше того – може отримати союзника в особі лідера партії ANO Андрія Бабіша на посаді прем'єра країни.

Росія не менш вправно спекулює на темі власних внесків на утримання ПАРЄ, наполягаючи на поверненні своєї делегації. Російський внесок є суттєвим, але не настільки критичним, щоб піддати під сумнів європейські принципи. Звісно, якщо вони справжні, а не декларативні. Добровільна відставка Педро Аграмунта з посади президента ПАРЄ спричинила певне запаморочення від успіхів в українському суспільстві. Стелла Кіріакідес, яка змінила Аграмунта на три місяці, навряд чи зможе добитися суттєвих зрушень чи припуститися великих помилок, а вже у січні 2018-го ПАРЄ очолить Мікеле Ніколетті, автор резолюції, яка створює гіпотетичні можливості для повернення російської делегації до Страсбурга.

Січень наступного року має стати моментом істини у цьому питанні. Кремль розглядає можливий контрнаступ у ПАРЄ як елемент демонстрації ефективності зовнішньої політики Путіна напередодні президентських виборів, і кине на досягнення цієї мети серйозні ресурси. Заразом вектор впливу буде спрямований на дискредитацію України, демонстрацію європейським політикам реальних та уявних проблем нашої держави.

Виступ Петра Порошенка на сесії ПАРЄ був вдалим та переконливим, проте у січні 2018-го український президент не матиме нагоди його повторити у Страсбурзі. І його вдала відповідь кількома мовами угорському парламентарію не зупинила процес ухвалення резолюції про освітній закон, яку проштовхнули угорці, румуни та молдавани. Це означає, що МЗС та президентській адміністрації, парламентаріям (не лише зі складу української делегації у ПАРЄ), експертам потрібно витратити три наступних місяці на максимально ефективне позиціонування України. Тема російської агресії у цьому випадку не має бути ключовою, Україні нині потрібні не співчуття, а готовність європейців співпрацювати, сприймаючи одну з найбільших держав Європи як джерело можливостей, а не проблем. Україна повинна переконати максимальну кількість decision makers, що вона має підстави говорити про європейські цінності та вимагати їх предметного дотримання.

Ще один вагомий напрям – інформування світу про ситуацію в Україні. Практично щотижня у провідних західних медіа з'являються статті з негативною конотацією на адресу нашої держави. Не зупиняючись зараз на причинах появи цих публікацій, хочу звернути увагу на необхідність появи інших, які могли б представити альтернативну точку зору, адже позитивні зміни в Україні відбувають, нехай не настільки швидко, як цього очікують мільйони громадян країни.

Добре зрежисований вибух ненависті (дипломатичною мовою це можна назвати демаршами та неконструктивною позицією) з боку угорської влади має насамперед внутрішньополітичні причини. Певен, що у Будапешті уважно читали український закон «Про освіту», проте використали формальний привід – корекцію статті 7 перед остаточним голосуванням. Представники правлячої партії FIDES доводять Україні, що комунікувати з сусідами необхідно, як і відстоювати власні національні інтереси. Тональність заяв представників угорської влади, до речі, свідчить, що аргументів у неї небагато, тому вона щедро використовує емоції та грає на європейському страху неефективності, пропонуючи перегляд Угоди про асоціацію між ЄС та Україною.

Середина жовтня для України стала серйозним уроком на тему уявної україноцентричності оточуючого світу. На жаль, він швидше є турбулентним та конкурентним, наповненим серйозними викликами, на які потрібно давати виважені, але оперативні виклики. Не можемо дозволити собі керуватися емоціями та приватними інтересами, оскільки небезпека для України меншою не стає, а боротьба за припинення російської агресії триває.