Події останніх днів дали змогу скласти достатньо повне уявлення про плани Путіна щодо України. В них немає для громадян нашої країни оптимістичного сценарію, тому потрібні консолідація та порозуміння.

Візити Еммануеля Макрона та Олафа Шольца (учасників Нормандської четвірки) до Москви та Києва засвідчили, що лідери провідних європейських країн зовсім не проти вирішити конфлікт на сході України за рахунок нашої держави. Невипадково західна преса повідомила, що французький президент обговорював з російським колегою «фінляндизацію» України, не узгодивши попередньо цей процес з колегами по НАТО. Німецький канцлер отримав обіцянку Володимира Зеленського забезпечити підготовку для обговорення у ТКГ законопроєктів з політичного компоненту Мінських домовленостей.

Не зайвим буде нагадати, що протягом 7 років після підписання документу у Мінську так і не втілено перший і базовий пункт домовленостей – тривале припинення вогню. Не зовсім зрозуміло, як в таких умовах можна намагатися здійснювати політичні кроки. До того ж представники Міжнародного Червоного Хреста так і не отримали доступу до українських полонених на Донбасі попри досягнуті під час Паризького саміту Норманді у грудні 2019 року домовленості.

Росія вирішила загострити ситуацію. Державна Дума звернулася до Путіна з закликом визнати незалежність так званих ДНР та ЛНР. У такий спосіб РФ фактично демонструє світові власну готовність йти на подальшу ескалацію ситуації у відносинах з Україною. Заради цього Кремль готовий пустити під укіс Мінські домовленості, адже нагнітання напруженості на Донбасі вкладається в стратегію Путіна з боротьби за відновлення геополітичної значущості Росії.

Мета Кремля очевидна: добитися від України не лише виконання Мінських домовленостей за кремлівським алгоритмом, але і скасування власних євроатлантичних планів. Російські стратеги вважають членство України в НАТО дуже серйозним для себе викликом, тому будуть боротися проти нього, лякаючи військовим наступом, здійснюючи кібератаки та намагаючись спричинити дестабілізацію всередині українського суспільства. Ми всі потребуємо реальної, а не лубочної консолідації за принципом «Хапай мішки – вокзал рушає», консолідації, заснованої на національних інтересах, а не прояві любові та відданості Володимиру Зеленському. І чим швидше це усвідомлять в українському політикумі, тим більше наша держава матиме шансів на ефективний опір.