Щоразу як чую чергову бридку новину про Коломойского, Філатова або про екс-комбата Березу – під серцем неприємно смикає. Є від чого. Зимою 14-15 рр., я-доброволець проходив певне навчання у Дніпрі. Навчання було організоване на базі батальйону «Дніпро-1» — сформованого Дніпропетровською ОДА, керованою Коломойським. Нас забезпечували і навчали бійці і офіцери батальйону «Дніпро-1» — його командиром тоді був Береза. Ми жили в приміщенні Дніпровського Будинку політпросвіти, його тоді практично весь займали волонтери, казарми добробатів, кімнати для відпускників та курсантів, а весь другий поверх був базою «Правого сектора» — Будинок політпросвіти на потреби військових, добровольців і волонтерів передав Філатов. А були ще ролик «здай сепаратиста», забезпечка армії, перехоплення керування областю де ватників – понад міру…

Все це було, френди. Це не можна от так просто взяти і викреслити. Не можна забувати нічиїх вчинків, якщо ми не хочемо, аби колись через зміну політичної кон'єктури забули вчинки наші.

Я дуже гарно знаю слова штибу «вони не за батьківщину воювали, а за власні інтереси», «їх не незалежність України цікавила, а власні влив і влада», тощо. Такі собі пояснення, скажу я вам. Порівнюємо команду Коломойського у Дніпрі і команду Тарути на Донеччині і все стає зрозуміло. Я дуже гарно розумію тих хлопців і дівчат, які тепер пишуть: «Коли знову нападуть пацаки, нас з Бенею не кличте – самі довбайтеся». Я дуже гарно розумію хлопців з «Дніпра-1», які за Березу рвати готові. В кожного з них в очах питання: «коли Береза вів нас у бій – де були всі ви? Де?»

Це – правда. Така сама як правда від «Кроул» про махінації Приват-банку напередодні націоналізації. Вже очевидно, рішенням про націоналізацію уряд і президент врятували банківську систему країни, убезпечивши нас від фінансового обвалу, через дефолт одного з найбільших українських банків. Винні у цьому власники банку – у першу чергу Ігор Коломойський. Це – теж правда.

Як поєднати ці дві правди?

Розповім вам історію яка мене колись вразила. Підводним флотом нацистської Німеччини (а згодом всіма ВМС Німеччини і всіма збройними силами Рейху) командував адмірал Карл Дьоніц. У Нюрнбергу його визнали винуватцем необмеженої підводної війни, що її вела нацистська Німеччина. До жовтня 1956 р. адмірал засмагав у в'язниці Шпандау. Карл Дьоніц був переконаним нацистом і прибічником Гітлера – і своїх переконань він не зрікся до самої смерті. Як поставився до нього уряд вже демократичної Німеччини? Він призначив йому пенсію (щоправда – капітанську, адміралом Дьоніц став за Гітлера).

Логіка уряду демократичної Німеччини проста і зрозуміла. Служив нацистам? Мав за душею злочини? ОК. Покарання відбув – провину спокутував. А за службу своїй країні і за виконаний службовий обов'язок пенсію заслужив – витрачай як хочеш. Політичні ж переконання – справа особиста, поки не вдаєшся до порушень закону – вірити можеш у все у що хочеш.

І це – правильний підхід. Така вона – доля героя в умовах демократії. Не існує ідеальних героїв і закінчених злодюг (крім клінічних випадків, звісно). В людині завжди поєднуються і шляхетне і мерзенне, й тому не можна називати людину абсолютно поганою чи хорошою. Якісь вчинки людини можуть тягнути на шану і подяку, а якісь – кваліфікує КПК, і все це – одна й та сама людина. Таке – скрізь і поруч. Це тільки в совку, зробивши героєм Стаханова влада мусила терпіти його безкінечні п'янки, сексуальну розбещеність і побутове насилля. На заході такого бути не могло – тому там ніколи не було таких «героїв».

Судити треба не людину. Судити треба вчинки людини. За одні – нагороджувати, за інші – карати і одне одному заважати не мусить.