Акціонізм (або ж «мистецтво дії», в якому твором є жест, розіграна «вистава» або спровокована «подія») вважається формою сучасного мистецтва, яка виникла лише в 60-х роках ХХ-го століття.

А її «політизація» відбулася і того пізніше, особливо «розквітнувши» в Росії (арт-група «Война», Pussy Riot, Пьотр Павлєнскій) та в Україні (Femen). Важливою особливістю цієї «гілки» акціонізму є загадкова і неоднозначна роль в її «промоції» з боку тих, проти кого нібито й були спрямовані акції радикальних митців.

Якісь з «вистав» (типу «Х… в плену у ФСБ» «Войны») були незручні для російського режиму. Інші – навпаки, виглядали як його вдалі спроби зманіпулювати громадською думкою. Зрештою, діяльність Павлєнського у Франції (де він вже прямолінійно використовується для провокацій у вигідному для Росії дусі) змушує замислитись про причини тієї легкості, з якою йому вдавалось проводити свої «акції» на Красній площі та на Луб'янці.

Щодо трохи призабутих нині Femen, то немає особливих причин сумніватись в слушності оцінки відомої письменниці Оксани Забужко, яка вважає, що «образ „секс-працівниці з національними символами“ — це технологія не ГБ, а ще давніша — царської охранки. Автором її вважається київський поліцмейстер Б. Ґюббенет, який 1879 р. […], „борясь с украинским движением, <...> заставил всех проституток одеваться в национальный украинский костюм, который, таким образом, превращен был в признак разврата...“.

На щастя, пошуки витоків „політ-акціонізму“ дають нам також і інші приклади, напевно не інспіровані „охранкою“ (у всіх її іпостасях).

Їхні творці залишились анонімними (а частина подробиць подій — складними для верифікації). Однак можна впевнено стверджувати, що вони серйозно випередили свій час. Чи не найяскравішим таким випадком був скандал навколо пам'ятника Михаїлу Муравйову (1796 – 1866) у Вільнюсі (Вільно).

Муравйов, чиїми головними заслугами була робота по „обрусению Северо-Западного края“ та жорстоке придушення Січневого повстання 1863-го року, не був особливо популярний навіть серед росіян. Про це промовисто свідчило його прізвисько „Вішатель“.

А санкт-петербурзький військовий губернатор князь Алєксандр Суворов (онук генералісимуса) взагалі відгукнувся про свого колегу як про „людожера“, якого не варто вшановувати.

За що йому, щоправда, дорікнув „трубадур імперії“ поет Тютчев:

„Гуманный внук воинственного деда,

Простите нам — наш симпатичный князь,

Что русского честим мы людоеда,

Мы, русские — Европы не спросясь…“.

На цьому тлі не важко уявити, яким було ставлення до цього діяча не в імперській столиці, а безпосередньо там, де Муравйов відзначився своїми „подвигами“. Очевидно, що встановлення пам'ятника у Вільно були сприйняті місцевими польською та литовською громадою як брутальна образа та виклик.

Однак ніякої легальної можливості запобігти встановленню монумента „русскому людоеду“ у них не було.

І тоді комусь до голови прийшла ідея вимастити постамент скульптури вовчим жиром. Цим „чарівним жестом“ помпезний символ імперського домінування було перетворено на посміховисько – тривалий період навколо пам'ятника збирались усі бездомні собаки Вільно, енергійно й цілодобово його обгавкуючи… З іншого боку – невідомі митці в такий специфічний спосіб „оживили“ древню литовську легенду: вважається, що князь Гедимін заснував Вільнюс там, де йому приснився залізний вовк.


У будь-якому випадку, акція засвідчила хиткість підвалин панування Росії в регіоні, що його нібито вже «остаточно підкорив»і «обрусив» Муравйов-Вішатель.

У 1915 році пам'ятник евакуювали вглиб Росії, де він безслідно зник.