Вкотре у цьому довелося переконатися після нападу російських кораблів на українські судна поблизу Керченської протоки.

Запровадження воєнного стану на п'ятому році війни стало справжнім шоу у виконанні відомих країні виконавців. Поведінка політиків чудово продемонструвала подвійні стандарти, фальш та патологічну нещирість більшості українського правлячого бомонду. Показала глибину морального падіння і ціну слова багатьох відомих представників політичного класу, які дуже хочуть й далі керувати Україною.

Біда України в тому, що нею керують особи, які звикли не нести жодну відповідальність за власні слова і вчинки. Які мають дуже коротку пам'ять, позбавлені совісті і будь-яких ідейних принципів. Які ставлять долю країни і нації в залежність від власних егоїстичних кон'юнктурних потреб. Вчора ці політики називали росіян «братнім народом», говорили про стратегічне партнерство з Москвою. Сьогодні вони вже стали великими патріотами і змагаються, хто голосніше крикне «Слава Україні» чи одіне розкішнішу вишиванку. Але від того їх внутрішня сутність не змінилася. Вона як і була, так і лишилася оманлива, брехлива і лукава…

«Свобода» з самого початку російської агресії у 2014 році заявляла про необхідність запровадження воєнного стану, розірвання дипломатичних стосунків з агресором та апеляції до країн-гарантів Будапештського меморандуму США та Великобританії. Пригадую: це дуже не подобалося тодішній владі. Вона мало не бісилася віл того, що націоналісти називають окупанта і агресора окупантом і агресором, а війну – війною. Але ми називаємо речі своїми іменами, подобається це комусь чи ні.

Наша позиція не змінюється у зв'язку із зміною політичної конфігурації, міжнародної обстановки чи пори року. Ворог є ворогом і діяти проти нього потрібно відповідним чином. Так було у 2014 році. Так є зараз. І так буде в майбутньому. Тому, коли 26 листопада Верховна Рада голосувала за запровадження воєнного стану, усі нардепи-свободівці підтримали таку ініціативу. Але мене дивує критично високий рівень хамелеонства, продемонстрований іншими відомими політиками. І Порошенко, і Тимошенко, і Ляшко є нещирими і непослідовними у питанні введення воєнного стану. Для того, аби зробити такі висновки, не потрібно бути великим експертом. Достатньо просто пригадати їхню поведінку починаючи з 2014 року.

Президент України Петро Порошенко, який останнім часом грає роль великого патріота, у 2014 році зовсім не поспішав вводити воєнний стан. Для більшості українців важко зрозуміти, чому окупація Криму, вторгнення російських військ на Донбас, обстріли української території з боку Росії, битва під Іловайськом з регулярними частинами російської армії не стали приводом запровадити воєнний стан. А от події 25 листопада біля Керченської протоки підштовхнули Порошенка до такого кроку. Де тут послідовність, відповідальність чи елементарна здорова логіка? Адже відверте вторгнення окупантів в Україну відбулося ще у 2014 році. Але тоді в Порошенка чомусь не вистачило бажання чи мужності відповісти на це воєнним станом.

Поведінка Юлії Тимошенко свідчить про аналогічну непослідовність, мінливість та часом відверте лукавство, коли мова заходить про воєнний стан. У розпал політичної дискусії наприкінці листопада цього року ця політична діячка заявила, що буцімто була за воєнний стан ще з самого початку агресії Росії. Але Юлія Тимошенко каже неправду. Бо, будучи присутньою на засіданні РНБО наприкінці лютого 2014 року, категорично заявила: «Жоден танк не повинен вийти з казарми, жоден солдат не повинен підняти зброю, бо це означатиме програш. Ніякого воєнного стану й активізації наших військ! Ми маємо стати найбільш мирною нацією, просто поводитися, як голуби миру… Я не можу голосувати, бо не є членом Ради нацбезпеки, але прошу почути мене, почути все і в жодному разі не запроваджувати воєнний стан та не потрапити до пастки Путіна».

Замість введення воєнного стану Тимошенко пропонувала проводити мирні конференції, запрошувати послів та апелювати до світу. Як покажуть подальші події, її розрахунок виявився цілковито провальним.

У 2014 році саме активний без докорів сумління піар Олега Ляшка у воєнній формі допоміг йому потрапити у Верховну Раду. Його ж галаслива позиція 26 листопада цього року у стінах парламенту слугує доказом лукавства цього персонажа українського політикуму. Не так давно Ляшко з трибуни кричав про те, щоб розірвати усі відносини з Росією. Однак, коли справа дійшла до голосування за запровадження воєнного стану, його думка змінилася. І він почав кричати не про загрозу з боку Росії, а про вибори.

Спостерігаючи за бедламом, який коїться у нашому парламенті та у середовищі політичної еліти, мимохіть проводиш паралелі з добою УНР початку 20-го століття. У той час як над Україною нависла смертельна небезпека, її політичний провід свою енергію витрачав не на організацію боротьби з московськими окупантами, а на взаємні чвари і суперечки. Діячі Центральної Ради і Директорії все ніяк не наважувалися визнати факт збройної агресії Москви і витрачали дорогоцінний час у пустих балачках. До думки націоналістів сто років тому воліли не дослухатися. Коли російські окупанти повним ходом захоплювали українську землю, серед вождів УНР точилися дискусії про те, чи можна домовитися з російським урядом. А коли нарешті факт агресії визнали, майже половину України вже втратили. Щось подібне відбувається і тепер.

Правлячий політичний бомонд України далекий не тільки від ідеї розбудови Української держави, а й від здорового глузду. Поведінка політиків під час голосування за воєнний стан 26 листопада схожа на колотнечу павуків у банці, яких хвилює багато що за винятком долі української нації. Огидно було спостерігати цей театр популізму, самопіару і фальші на фоні неприхованої російської агресії. Сподіваюся, українці зроблять правильні висновки і більше не довірятимуть своє майбутнє нещирим, лукавим особам з подвійними стандартами і провалами у пам'яті.