Для чого я про все це пишу. Таке запитання ставлять мені читачі блогу. А справді, навіщо?

На жаль, за останні три десятиліття майже повністю втрачено такий жанр журналістики як публіцистика. Опис навколишнього. На злобу дня, як казали раніше. У повсякденному житті у людей стільки проблем! Але писати про це неприбутково і тому мабуть непродуктивно. Тому публіцистика стала нецікавою професійним журналістам. Ну, немає на такий жанр замовників. Отже, і платити ніхто не буде.

Але це цікаво, я впевнений, читати народу. Адже він може побачити як у дзеркалі, свої щоденні турботи та проблеми. Вони ж у більшості громадян однакові.

Ну хіба тільки альтруїст, якому ні посад, ні гонорарів не потрібно, напише про це. Та ще й сподіваючись, що це можна обговорити з громадянами. Зробити хоч якісь висновки для всіх. У цьому є суть народовладдя як декларованої основі демократії.

І це не критика влади. Я прихильник Президента, хоч можу оцінити його оточення. Будь-які є. Є трудяги. Фанфарони, невміхи та пристосуванці теж є. За всіх часів були. Але важливіше навіть не хто, а який результат роботи. Який ми бачимо у повсякденному житті. Результат — це і є наше життя.

Нині триває війна. З Радянським Союзом у нас триває війна. Радянське минуле не хоче нас відпускати. Через підлого сусіда агресора. Через по суті ще радянське законодавство. А ми всі так хочемо, щоб хоч би наші діти та онуки пожили в нормальній країні нормальним життям.

Головна цінність країни не тільки її територія чи природні багатства. Головна цінність – її люди, громадяни цієї країни. І якщо нікому не потрібна людина з її життєвими та більшими проблемами, то можна далі не йти нікуди.

Саме тому я й пишу. Про те, що бачу довкола. Про те, із чим стикаються люди. Про те, що заважає їм жити. Щоб збудувати нову країну. Де на чолі всіх інтересів буде ЛЮДИНА. ГРОМАДЯНИН. Накипіло.